Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

«Тяжкі вози залишити, зайвий тягар скинути, брати, що найпотрібніше. Пішим роздати коні, жіноту посадити на легкі візки, а котра хоче - верхи, і вперед... А король що?» - звернувся до Войнаровського.

«Король заснув.»

«Збудити короля».

«Що сталося?» - питав, не розкриваючи очей.

«Москалі в погоні... що ваша величність прикажуть, битися, чи продовжувати похід?»

«А гетьман що?»

Войнаровський повторив гетьманський приказ. Король вислухав.

«Робіть, що захочете,» - кинув крізь зуби і повернув голову в другий бік, ніби йому все байдуже.

Хвилину стояли безрадно. Бачили, король такий знесилений, що й піднести повік не може.

«Я беру відповідальність на себе! - сказав генерал Кройц. - Вози залишити, коні роздати пішим і - вперед.»

Приказ вмить рознісся по обозі.

Щоб добро не попалося ворогові в руки, торощили, дерли, скидали на купи, підпалювали. Бухнула полумінь, густі дими скаламутили чисте поранкове повітря. Тоді вирядили жінок на легких візках, піші всідали на неокульбачені коні, армія рушила в дальшу дорогу. Перші знову стали останніми.

Прикривали похід.

Ішли так скоро і в такому ладі, що царські генерали, Голіцин та Баєр, не могли поспіти за ними. Гетьман знав кожнісіньку стежинку, кожний суголовок і балку - кращого провідника годі було бажати. Довгий воєнний досвід навчив його і всяких тактичних фортелів, то йшов шляхом горою, то сходив униз у балку, ділив армію на загони, один пускав лісом, з другим проходив полем, щоб кілька миль дальше знову на шляху зійтися. Знав, що розгублений слід зупинить ворога. Він мусить розсилати стежі на всі сторони, мусить перед кожним ліском насторожуватись, не тратити дорогий час. Літо випало сухе, можна було й долинами пробиратись, убрід переходити річки, а це ще більше облегшувало похід та опізнювало погоню.

Пожежа воєнного добра в Нових Санжарах на деякий час зупинила царських генералів, вони не могли взяти ворога на око. Віддаль між погонею та втікачами з кожною хвилиною більшала. Голіцин сердився. Добувши слави під Лісною, він хотів завершити її пійманням Карла й Мазепи, нервувався, а це зводило його на манівці.

За двома зайцями гонив і не піймав ні одного, хоч доля, здавалося, сприяла йому, а пакостила королеві.

Королівська каретка розлетілася на гладкій дорозі, другої близько не було, бо візки з жіноцтвом виряжено вперед. Королеві довелося знову сісти на коня.

Після кількагодинного сну він почував себе краще і, як звичайно, став шукати

пригод.

Ніхто не завважив, як смерком відбився від армії і пропав у лісі. Треба було зупинитися й шукати короля. І на дві-три години припізнився похід, і аж перед досвітком дійшов до Кобеляк, де по короткім відпочинку почалася переправа через річку Кобелячку. Та ще й половина армії не переправилась, як понеслася тривожна вістка: «Погоня». Тільки завдяки дисципліні шведів і холодній крові запорожців, мистців у переправах, решта війська також перейшла щасливо.

А стежі щораз грізніші вісті доносили.

«Драгуни йдуть... Тисяч десять, коли не більше... Сам Меншиков провадить... За годину будуть.»

Генерал Крайц лишив відділ шведів, щоб здержувати якийсь час погоню при переправі, і це важке завдання сповнили вони ціною величезних жертв. Але ж бо й Меншиков мав також несподівано великі втрати. Його корпус ішов форсовним маршем, був перетомлений і бився нерадо. Минуло дві години, заки москалі перемогли невеличкий шведський арієргард, якраз стільки, скільки потребували шведи й козаки, щоб їх москалі не дігнали.

Під вечір щасливо прибули до Переволочної. Як здалеку почули невгомонний шум Дніпра, як побачили його широке, мов блискуча сталь плесо, нові сили вступили в їх тіло і новою надією розгорілися їх хоробрі серця. Скорше... Скорше... Щоб тільки перебратися щасливо на другий бік, а там... Попалять пороми й судна та покажуть Меншикові дулю.

Переволочна - це славна запорозька пристань, там стільки суден, що 30 тисяч людей можна переправити нараз.

Та не так склалося, як ждалося. Доля ще раз виявила наглядно, що вона спиною повернулася до Карла й Мазепи. Замість багатого, торговельного городу, втікачі побачили руїни. Лиш обсмалені комини торчали, кругом людські кістяки грілися до сонця, на шибеницях скрипіли обігнилі трупи і криваві палі з останками тіл людських полошили шведських і козацьких коней. Ніби Батурин з-над Сейму пересунувся над Дніпро.

З поромів і суден слід не лишився. їх попалили москалі, як здобули Переволочну. Запорожці, побачивши це, хрестилися і скреготали зубами. «Проклята Москва. Бач, як

руйнувати вміють. Навіть дітей не пощадили. Скрізь біліються їх кісточки»... І стискали долоні.

Коли б їх хто спитав, втікати чи лишатися тут, то лишилися б і з-поза тих шибениць, з-поза кривавих палів, з-поза твердинних палісад боронилися б з окаянними людоїдами на смерть і на життя.

Про втечу ніхто з них і не думав. Стояли на запорозьких землях і після збурення Січі вважали своїм святим обов'язком захищати ті землі до останка.

Але, на жаль, ніхто їх не питався. Ніхто не питався тієї жменьки недобитків, без куль і з порожніми порошницями, тільки з люльками в зубах і завзяттям у серці. Що значило кілька сотень запорозьких там, де великі тисячі вели з собою кривавий порахунок? Що значили господарі там, де непрошені гості зійшлися на п'яний пир?

Запорожці були добрі до сипання валів при облозі Полтави, їх, як степових вовків, посилали на розшуки доріг, а тепер казали їм нашвидку збудувати човни і тратви. Робили це для союзників, не думаючи про себе. Король півсонними очима дивився на них і казав до себе: «Дивний народ.»

Розумів їх, спочував і був, мабуть, одної гадки з ними. Не втікати. Що б не було, - не втікати. Отаборитися, жінок і движиме добро перевезти на другий бік, а самим битися з Меншиковим. З великим силами він не йде, бо не міг би так скоро посуватися; гармат, мабуть, не везе багато, амуніції також, він - не страшний. Хоч місце не дуже-то сприятливе й добре, бо покотисте до Дніпра, але зате справність і хоробрість шведської армії куди більша, ніж москалів. Так - тоді боротись, а не втікати. Так думав король, але його люди були другої гадки. Як камінь, стручений з гори, не завернути і не здержати в бігу, так і їх нелегко було зупинити. Їм заманулося на другий бік широководного Дніпра, а звідти в степи, а степами на Крим, або в Бендери, щоб тільки дальше від Петра, щоб дальше від війни. Полтавський погром робив своє, витворив