Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

цей похід. Кожний бо відворот сумовитий, не то що наступ уперед - радісний, веселий. Шульне сайгак, зірветься дрохва, самотний лебідь розпустить білі крила і, як дух, щезає в нічному тумані. Стурбовано б'є перепілка в житі і журливо кигикає чайка... «Ой біда, біда тій чайці небозі.»

На небі вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майоріє, з лісів вискакують тіні, хрести рамена простягають, благословлять, чи зупинити хочуть? Луги й левади пахнуть ладаном, чи тмяном?..

Король не може вснути. Рана пече, допікає. То жар, то стужа перебігає по тілі. То тратить пам'ять, то свідомість з невблаганною жорстокістю кладе йому дійсність перед очі.

Він програв битву. Втратив стільки тисяч людей. П'ять генералів, чотири полковники в полоні. Та ще й канцлер Піпер, і секретарі Цедерголь і Дібек. П'ятьох драбантів годі дочислитись. Невже ж і вони в неволі у Петра?

А все ж таки війна ще не скінчена. Цар передчасно тріумфує. Не він тут переможцем, а куля з невідомого кріса, що 17-го червня королеві поцілила ногу... Проклята куля. Стільки лиха накоїла...

І король з невимовним жалем дивиться на свою ліву ногу, що мов колода біліє. Пробує ворухнути нею й чує, як сто ножів впиваються в його тіло. В тім болю свідомість щезає. Він не іде, лиш тією болючою ногою оре товстий полтавський чорнозем. Десь далеко шумить Ворскло, деркач дерчить, б'ють перепели, пахощі піль мішаються з запахом мастей на нозі.

Переможений король лежить на крилах трьохсот прапорів, що нового гнізда шукають, щоб відпочити та знову зірватися до лету.

Чи то так серце б'ється, чи тупотять кінські копита? Торохкотять вози, двадцять гармат і дванадцять моздірів, таких безсилих, як і він, шукають у степу дороги. Знайдуть чи ні? Промовлять ще своє гомінке слово, чи замовкнуть навіки? Ох, чого ж це так нога болить?..

Ганна Обидовська обтулює накривалом недужого гетьмана. Минула північ, і поранковим холодом повіває від сходу. Гетьман мовчить, і Ганна з острахом вдивляється в його обличчя. Боїться, щоб не вмер. «Може, ваша милість вина нап'ються?» - питає несміливо.

Гетьман перечить головою. Його оп'янюють думки. В думках перечисляє втрати і зводить докупи те, що залишилось. Яка тисяча людей...

Мало... Та зате певні. Певніші від старого Чуйкевича, Зеленського, Максимовича, Григоровича й Гречаного, що перед самим вирішенням діла перейшли до царя. Так відпала остання полова від зерна. Щоправда того зерна мало, дуже мало, зате воно цільне й здорове. По нинішнім кривавім дощі з кожного зродиться колись сто зерен. Не для Москви, а на пожиток власного народу, бо переможуть голоси землі і крови, сильніші від усіх голосів світу. «Мусять перемогти» - уголос промовив гетьман, бо він не міг затаїти тієї задушевної гадки.

«Що ваша милість кажуть?» - спитала затривожена Ганна.

«Нічого, Анночко, - відповів ніби байдуже, але як побачив її очі, повні сліз, мов очі Магдалени, зробилось йому жаль. - Я сказав, Ганно, що наше діло мусить перемогти, бо воно справедливе».

«А невже ж справедливість є на світі»?»

«Не знаю, але нам треба вірити, що є...»

Замість відповіді розридалася. Доки гетьман мовчав, доти боялася, що він не видержить нинішнього важкого удару й сконає на її руках, кріпилася, поборювала свою м'яку вдачу, щоб бути йому сестрою жалібницею, а тепер, як промовив, сили покинули її.

Увесь трагізм моменту явився перед нею, як коршун на порхливу пташку, наляг на її ніжну, радости спрагнену душу. Хлипала й безрадно тулилася до гетьманової груди.

«Чого ж ти, дитино, ну, чого? І добре, що сталося. Переломані леди. Порвані зв'язки з Москвою. Що гнилого в Україні було - відпало. Що здорове, почне боротьбу за визволення і - визволиться. Розумієш? Визволиться.»

Дивилася великими, перестрашеними очима. Бачила те, що є, а гетьман передбачував будучність. Не могла його зрозуміти, але вірила і тая віра заспокоювала її.

«Стільки людей погибло... - лебеділа, - цар такий лютий,» - і чути було, як дзеленькали її дрібні зуби.

«Цар смертельний, а народ вічний і вічне в ньому стремління до волі.»

«Там... лишилася... Мотря...» - крикнуло нараз її серце і - на той крик гетьман відповіді не знайшов.

Тихо їхали дальше.

За ними ніби далеке море грало, потонулі дзвони гули, минуле зі стонами западалося під землю, а перед ними розгорталося невідоме, широке і непевне, як українські степи і як неосвідомлена душа.

Іноді зупинявся похід. Треба було впевнитися, чи не жене погоня, бути напоготівлі до оборони, то знову не могли рішитись, котра дорога безпечніша. Тоді підбігав Войнаровський до гетьманової повозки, прохаючи поради. Короля не турбували. Він на свого союзника здався.

Так пройшла коротка літня ніч.

Благовістилося на день, як прибули до Нових Санжар...

Військо не розтаборювалося на відпочинок, а повернулось лицем на північ, до ворога, щоб на випадок погоні ставити спротив. Останні зробился першими. Першими були ті, що не брали участи в полтавському бою, свіжі й непоранені.

Шведи сідали або лягали на землю, дивились, як сходило сонце, і читали свої псалтирі та молитовники. Побожні слова зливалися з жужжанням мушок і з поранковим співом птахів, ніби будилася земля і молилася. Не чути було ні сварки, ні нарікань. Ніхто не питався, чи даватимуть сніданок. Хто мав якого сухаря, ділився з іншим. Для хворих привезено молоко й теплу страву з Санжар. Санжарівці не відмовляли нічого. Спочували ближнім у недолі й не думали, що на це москалі скажуть, «коли їх наднесе нечистий.» Хірурги і фельшери заповивали рани. Деяким щолиш тепер перші перев'язки накладали, бо під Полтавою не вспіли. Ранені закушували зуби, щоб не стогнати. Король був для них добрим прикладом, як треба терпіти. Всі вони вірили, що коли б король був здоровий, то перемога була б за ними, бо «він» непереможний: Аж ось і «йому» перев'язали хірурги хвору ногу. Рана ятрилася. Вимили її, намастили, і король примкнув повіки. Був блідий, виснажений, але як сонце поцілувало його першим своїм поцілунком, усміхнувся, і сміх той залишився на затиснених устах. «Тихо там, тихо! - передавали собі шведи, - король спить.» Мовкли розмови, застрягали стони у горлах, тільки чути було, як пофоркували коні і як Альбедільові люди псалми читали.

Нараз Мручкове «бе-ре-жись!» затривожило тишу. Всі зірвались на рівні ноги, вхопили за кріси й станули в боєву лаву. Мручко на спіненім коні пригнався до гетьманової повозки: «Москалі!.. Що ваша милість прикажуть?».

Гетьман хотів підвестись та поглянути, болі не дали. Побачив тільки Орлика, Войнаровського та нечисленну дружину, що згуртувалася