Читати книгу - "Постріл"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.
— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.
— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.
— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.
— Справді? Чому? — запитала Люда.
— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.
— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?
— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.
— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.
— Не вмію.
— Фокстрот — це дуже просто.
— Мені пізно вчитися.
— Вам? Ви вважаєте себе старим?
Валентин Валентинович усміхнувся:
— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?
— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.
— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.
— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів, і, отже, сам капіталіст. А Люда — дочка буржуазного спеца. У нас обожнюють наклеювати ярлики: інтелігент, спец… Я, наприклад, занепадник, у мене, бачите, занепадницькі настрої. Чому, через що — ніхто не знає, і що означає занепадницькі, також ніхто до пуття не знає. Уявляю, що б коїлося, якби дізналися, що ми сидимо в ресторані та ще й танцюємо фокстрот і чарльстон. Нас би оголосили білогвардійцями.
— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.
6
Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.
Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.
— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.
— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.
— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).
— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.
Вітька неохоче посунувся.
— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.
— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.
У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.
— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.
Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:
— Вітька знову до вас чіплятиметься.
— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?
— Ще б пак!
— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.
— Так, спасибі йому.
— Ваші вже, певно, сплять.
— У мене свої ключі.
Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.
— Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.
Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.
Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.
— Ти не спиш, таточку?
— Ти теж не спиш.
— Сказати тобі, де я була?
— Будь ласка.
— У ресторані… Так, так, уяви собі… І мені там сподобалося: музика, танці… Та якщо ти не хочеш, то більше не піду, обіцяю.
— Нічого страшного в ресторанах немає… Але мені здається, що туди ходять лише спекулянти. І може, тобі ще трохи ранувато… Втім, якщо ти захочеш ходити, ніхто тебе не втримає…
— Ні, таточко, я тобі сказала: якщо ти не хочеш цього, я більше жодного разу туди не піду.
— Але ж ти пішла, захотіла й пішла і нам нічого не сказала… Звичайно, потім зізналася, так би мовити, постфактум, і на тому спасибі, нічого не видумувала й не придумувала, це дуже добре… Але ж ми не знали, де ти.
— Ти не лягав спати через мене? І мама?
— Ти ще питаєш?
— Я гадала, що ви… Я розуміла, що завдам вам прикрощів… Та коли б я знала, що ви не спите через мене…
Зайшла Ольга Дмитрівна.
— Донечко, господи, як я хвилювалася, чого я тільки не передумала! Ну, слава богові, ти дома! Я вже одягалася, щоб іти тебе шукати!
У халаті, рожева, рум'яна, Ольга Дмитрівна мала свіжий, моложавий вигляд, здавалася не матір'ю, а старшою Людиною сестрою — таке ж ніжне обличчя, такі ж каштанові кучерики, такі ж тонкі стрілочки брів і зеленкуваті очі.
— Ну, мамо, — тільки зітхнула Люда, — я не розумію, чого ти боялася?
Ольга Дмитрівна зніяковіла при цьому запитанні. Люда відчула її зніяковіння і, виручаючи матір, сказала:
— Адже я не маленька, і я нікого не боюся — ні бандитів, ні злодіїв.
— А я боюся, — підхопила Ольга Дмитрівна, — боюся нашого двора, боюся Вітьки Бурова. Він бандит.
— Ми, до речі, якраз його зустріли, він поводився, мов цяцінька.
— Авжеж, тому, що його провчили… Та не в цьому річ… Де ти була?
— Мамуню, я вже сказала татові…
— Атож, я поінформований, — озвався Микола Львович.
— Але обіцяй мені, — вела далі Люда, — що не будеш сердитися й лаяти мене. Обіцяєш? Ну, так ось, я була в ресторані з Юрою та його приятелем Валентином Валентиновичем, ти його знаєш — це той молодий чоловік, котрий тоді в дворі заступився за Андрія та за Мишу Полякова, пам'ятаєш?
Ольга Дмитрівна кинула меткий, тривожний погляд на чоловіка, її ніжне лице зашарілося. В їхній родині не було чвар і скандалів, але зараз їй здалося, що Микола Львович невдоволений, розчарований, засмучений. Вирішивши, що вона має зробити все сама, сухо проказала:
— Про Юру мені нема чого казати, його ми знаємо десять років, і від цього він не стає кращий, але цей молодик… Валентин Валентинович… Щоправда, він поводився тоді, з Андрієм, цілком пристойно, але цього замало, щоб скласти думку про нього…
— А навіщо, власне, треба скласти думку? — запитала Люда.
— Я хочу сказати, що ми зовсім не знаємо його.
— Але ж зрозумій, мамусю, адже я не можу знайомитися тільки з твоїми або татковими друзями.
— Це правильно, — погодилась Ольга Дмитрівна, — але ти тільки-но познайомилася з ним і одразу прийняла запрошення піти в ресторан. Адже з будь-ким не ходять до ресторану, правда? Це до чогось зобов'язує. Піти до ресторану з майже незнайомою людиною…
— Я пішла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Постріл», після закриття браузера.