Читати книгу - "Постріл"

Оркестр замовк, музиканти лишились на своїх місцях. Сидячи за роялем, Славка розмовляв з контрабасистом, літньою людиною в сіро-голубому костюмі з метеликом.

Потім на естраду вийшли чечітники в чорних фраках, білих манишках, чорних циліндрах і чорних лакованих черевиках. Оркестр гримнув бравурну мелодію, чечітники вибивали чечітку, фалди їхніх фраків метлялися, вони хвацько виторохкували черевиками і співали куплети…

Два червонца, три червонца или сразу пять,

За червонцы, за червонцы можно все достать…

Безглузді куплети про червінці, про те, що саме можна дістати за червінці, ідіотський гімн червінцю. Ніхто не звертає на чечітників уваги, хоч вони щосили старалися, шкода їх, і Славку шкода, і решту музикантів, змушених розважати цей набрід.

Чечітники залишили естраду. Музиканти підвелися зі своїх місць, спустилися в кімнату за естрадою…

— Мені ще відділення грати, — попередив Славка.

— Почекаю, — відповів Миша.

Він стояв біля завіси й дивився в зал.

— Ну й пики!

— Ці пики дають привід для певних роздумів, — сказав Славка.

— Яких саме?

— Чи могли ми з тобою два роки тому думати, що буде все це?.. Нові хазяї життя.

— Точніше, хазяї своїх грошей.

— Та ще яких грошей! Зараз я тобі покажу декого з представників сучасного капіталу. Тільки не дуже витріщайся на них і не тикай пальцем.

— Постараюся, — розсміявся Миша.

— Праворуч, за другим столиком, обличчям до нас, бачиш: приземкуватий череванчик з пишною чуприною?

— Бачу.

— Цей череванчик коштує сорок тисяч.

— Як в Америці, — усміхнувся Миша. — Містер Сміт коштує сорок мільйонів доларів.

— Атож. Череванчик заробляє сорок тисяч за рік, а він усього-на-всього представник Харківського державного кондитерського тресту. Зваж, державного! Хіба в нас так багато кондитерських виробів? Їх не купують? Ні, їх купують, хапають і без цього прищика. Та цей прищик одержує десять відсотків за реалізацію — це якраз сорок тисяч — і ділиться з начальством.

— Чи ти ба, — сказав Миша, — поруч нього Красавцев.

— Хто це Красавцев?

— Начальник збуту фабрики, на якій ми проходимо виробничу практику.

— Можливо, але теж, безумовно, хабарник.

Мишу вразив жовчний тон Славки.

— Хіба ми з цим не боремося?

— Припустимо, — не став суперечити Славка. — Тепер сусідній столик, бачиш, чорновусий джигіт? Коштує тридцять тисяч, представник Азіяриби, рекламує оселедець, — а навіщо його рекламувати? Знаєш таке місто — Ачинськ?

— У Сибіру?

— Авжеж. Не на всякій карті знайдеш. Є там малесенька крамничка, торгує личаками, цвяхами, дьогтем, мотуззям, косами, серпами. Де ж ця крамничка себе рекламує? Не вгадаєш. У паризьких газетах. І за рекламу сплачено золотом. Отакечки!

— Уявляю собі радощі парижан, — засміявся Миша. — Анекдот, певно?

— Анекдот? Прочитай «Крокодил». Дивись далі: Іван Піддубний, але він не Іван Піддубний, а фірма «Дешева сукня». Поруч два джентльмени в галіфе — «Вишукана сукня»… А ще далі, в косоворотках і піджаках — це так звані кооперативи, артілі, звісно, липові, але вивіски… Вивіски найідейніші. «Своя праця», бачите, сьомгу їсть, «Колективна праця» п'є шампанське. Праця, праця, праця… Зручне слово!..

— Слухай-но, — перепинив його Миша, вдивляючись у глиб залу, — там, у кутку, часом не Юра з Людою Зиміною?

— Вони.

— Я знаю чоловіка, з яким вони сидять, — Валентин Валентинович Навроцький.

— Я його теж знаю, віднедавна він живе в нашому будинку.

— І вони часто тут бувають?

— Люду бачу вперше, Юра буває, Навроцький наш постійний гість.

— І скільки він коштує?

— Не знаю, загадкова фігура.

— Він усього-на-всього агент-заготівельник диткомісії.

— Це нічогісінько не означає, у всіх тут скромні титули: агент, уповноважений, власник магазину або рундука, касири, — як правило, розтратники — гуляють перед посадкою. Тут багато чого надивишся. Зворотний бік суспільства.

— Поворотний бік, а покидьки.

— Можна сказати й так, — знову не став сперечатися Славка.

— Ходімо! — сказав віолончеліст, сходячи на естраду.

— Зачекаєш? — спитав Славка.

— Зачекаю, — відказав Миша.

Заграв оркестр.

Юра й Люда підвелися й змішалися з натовпом танцюючих.

Навроцький видобув з кишені конверт, поклав на стіл, прикрив карткою меню, клацнув кришкою портсигара, розм'яв цигарку, закурив, кинув сірник у попільничку, відкинувся на спинку крісла, глибоко затягнувся й навіть не обернув голови, коли до столика підсів Красавцев.

Навроцький підсунув йому портсигар, ледь підняв картку меню. Красавцев дістав цигарку, вийняв з-під меню конверт, поклав у кишеню.

— Тут уся сума?

— Можете не перелічувати. Коли я одержу наступну партію?

На брезклому, червоному від горілки обличчі Красавцева з'явився звичайний для хабарника вираз неприступності.

— Через тиждень, не раніше, і без знижки на брак і третій сорт.

— Чому?

— Зимін має намір особисто перевірити брак і сорт, стурбований, що його дуже багато.

— З ним не можна порозумітися?

— Із старих спеців, боїться. Хотів затримати вашу партію, але я встиг відправити її.

— Я встиг відправити її, — спокійно заперечив Навроцький.

Красавцев покосився на нього.

— Якби я не попередив Панфілова…

Навроцький перепинив його.

— Якби я не встиг за півгодини завантажитися, ви попалися б на фіктивному браку й пішли під суд.

Красавцев знову покосився на нього — піжона слід осмикнути.

— Зимін вимагає документи по вашому відправленню.

— Будь ласка, з документами все гаразд, — відповів Валентин Валентинович.

— Якщо в них особливо не порпатися.

— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.

Оркестр замовк.

— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.

Підводячись, Красавцев посміхнувся.

— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.

Повернулися Юра й Люда. Люда сіла, обсмикала сукню, оглянула себе.

— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.

— Чудово!

Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.

— У вас знайомі