Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

— Люсі! Лю! Де ти? Я знаю, що ти тут.

Жодної відповіді. Едмундові ж здалося, що його голос пролунав якось дивно — не так, як мав би у шафі, а наче на відкритому просторі. Він також несподівано відчув холод, а потім побачив світло.

— Слава Богу, — зітхнув Едмунд, — дверцята самі відхилились.

Він забув про Люсі і рушив на світло, яке, як собі гадав, лилося крізь відчинені дверцята. Проте замість того, щоб знову опинитись у порожній кімнаті, він виявив, що вибирається з-під густих ялиць на галявину посеред лісу.

Під ногами сухо рипів сніг, і гілки на деревах прогнулися під його вагою. Небо вгорі було блідо-голубе, яке буває лише погожого зимового ранку. Просто перед собою між стовбурами дерев Едмунд побачив, як сходить сонце — червоне і дуже ясне. Довкола ж — ні звуку, наче він був єдиною живою істотою у цьому лісі. Між гілок не виглядала жодна пташина, жодна білочка, а скільки сягало око, навсібіч простягався ліс. Едмунд здригнувся.

Тут він згадав, що шукав Люсі. І ще згадав, як діймав її «вигаданою країною», яка, виявляється, зовсім не вигадка. Едмунд подумав, що дівчинка має бути десь неподалік, і закликав:

— Люсі! Люсі! Я також тут. Це Едмунд. Відповіді не було.

«Вона гнівається на мене за те, що я їй наговорив», — подумав Едмунд. І хоча йому не хотілось визнавати, що помилявся, та ще менше він бажав залишатися сам у цьому дивному, холодному та безмовному лісі. Хлопець загукав знову:

— Гей, Лю! Вибач, що я не вірив тобі. Тепер бачу, що твоя правда. Виходь уже. І давай помиримось.

Відповіді, однак, не було.

— Ну геть по-дівчачому, — мовив сам до себе Едмунд. — Сидить десь тут і дметься, а вибачення прийняти не хоче.

Він знову озирнувся довкола і вирішив, що йому зовсім тут не подобається, і майже вирішив повертатись додому, коли почув, як десь далеко в лісі затенькали дзвіночки. Він прислухався: звук щораз наближався. І тут з лісу виринули сани, у які були запряжені два північні олені. Олені мчали дуже швидко.

На зріст вони були як шотландські поні, а хутро мали таке біле, що супроти нього навіть сніг здавався тьмяним. Крислаті роги, вкриті позолотою, коли на них падали сонячні промені, виблискували, мовби охоплені вогнем. Упряж була зроблена із яскраво-червоної шкіри і по всій довжині всіяна дзвіночками. Попереду на санях сидів гладкий гном, десь коло трьох футів на зріст, якби підвівся. Він правив оленями. Гном закутався в хутро білого ведмедя, а на голові мав червоний ковпак із довгою золотою китицею. Довжелезна борода спадала йому на коліна і слугувала замість покривала. А за гномом, на підвищеному сидінні, у санях сиділа ще одна постать, зовсім не схожа на кучера. Це була висока жінка, вища за всіх, кого Едмунд будь-коли бачив. Вона теж по шию закуталась у біле хутро. У правій руці вона тримала довгу позолочену палицю, а на голові мала золоту корону. На білому — не просто блідому, а білому як сніг чи папір, чи цукор-пудра — виду виразно виділялися яскраво-червоні вуста. Це обличчя вражало красою, але було горде, холодне і суворе.

Едмунд добре бачив сани, які мчали до нього, і чув перелив дзвіночків. Гном цвьохав своїм батогом і сани мчали, аж сніг порскав з-під полозок.

— Стій! — вигукнула пані, і гном шарпнув оленів із такою силою, що ті аж присіли. Тоді обтрусилися і стали, жуючи вудила і важко сопучи. У морозному повітрі віддих, що виривався з їхніх ніздрів, валував як дим.

— Ти що таке? — спитала пані, пильно розглядаючи Едмунда.

— Я… я… мене звати Едмунд, — відповів Едмунд, трохи зніяковівши. Йому не подобався погляд, яким вона його міряла.

Пані нахмурила брови.

— Хіба так звертаються до королеви? — спитала вона, ще прискіпливіше розглядаючи хлопця.

— Прийміть мої вибачення, Ваша величносте, але я не знав, — відповів Едмунд.

— Не знав королеви Нарнії? — вигукнула вона. — Що ж, скоро ти дізнаєшся про нас. Але, повторюю, що ти таке?

— Даруйте, Ваша величносте, — сказав хлопчик, — що Ви маєте на увазі? Я ходжу до школи — ну, ходив, бо зараз у мене канікули.

Розділ 4. Рахат-лукум

— Але що ти таке є? — знову спитала королева. — Може, ти гном-переросток, що відрізав собі бороду?

— Ні, Ваша величносте, — відповів Едмунд. — У мене ще нема бороди. Я хлопчик.

— Хлопчик! — вигукнула вона. — Хочеш сказати, що ти син Адама?

Едмунд стояв, не кажучи ні слова. Він був дуже збентежений і не розумів, що означає це запитання.

— Я бачу, ти бовдур, хоч ким ти іще є, — вела далі королева. — Відповідай мені врешті, доки я не втратила терпіння: ти людина?

— Так, Ваша величносте.

— Але як, скажи, ти опинився у моїх володіннях?

— Вибачте, Ваша величносте, я потрапив сюди через шафу.

— Через шафу? Нічого не розумію.

— Я… я відчинив дверцята шафи і відразу опинився тут, Ваша величносте.

— Гм, — мовила королева радше до себе, ніж до нього, — двері. Двері зі світу людей! Я чула колись про таке. Все може пропасти. Але він один і з ним неважко буде впоратися.

Сказавши це, королева підвелась зі сидіння і глянула Едмунду просто у вічі. В її очах при цьому запалахкотіли іскри. У цю мить вона змахнула паличкою. Едмунд відчув, що королева збирається зробити щось жахливе, проте не міг навіть пальцем ворухнути. Коли ж хлопець уже було подумав, що геть пропав, вона, здавалося, змінила своє рішення.

— Моє бідолашне дитя, — заговорила вона зовсім іншим тоном, — бачу, ти замерз. Підійди-но і сядь біля мене, я вкрию тебе мантією і ми собі поговоримо.

Едмундові зовсім не сподобалося це запрошення, але заперечити він не зважився. Хлопець виліз на сани і сів біля її ніг, а вона закутала його полою своєї хутряної мантії, ще й підіткнула з боків.

— Може, вип'єш чогось гарячого? — спитала королева. — Хочеш?

— Так, будь ласка, Ваша величносте, — відповів Едмунд, у якого зуби цокотіли від холоду.

Королева десь зі складок мантії видобула малесеньку плящинку, яка виглядала так, немов була виготовлена з міді. Витягнувши руку, королева нахилила плящинку і з неї на сніг, поряд із саньми, вилилась краплина якоїсь рідини. Едмунд бачив, як вона зблиснула у повітрі, мов діамант. Коли краплина упала на сніг, почулося шипіння, а далі з'явився коштовний