скаржився він, — діставав бувало по пиці від обох партнерів; а все ж таки це мене гризло менше, ніж те, що я брав хабарі. Одного такого хабара я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола. Було це в готелі, ідіоти навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку гладючі, то й кохалися на килимі, як кошенята. А килим був такий затоптаний, запорошений і увесь в недопалках. Тільки-но я в двері, — попав у саму патоку, — обоє зірвалися, він став напроти мене, тримаючи руку, як фіґовий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив на шкірі відбиток візерунка килима, а до хребта приліпився недопалок з папіроси. «Пробачте, — кажу, — пане Земеку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок зловити вас, на підставі доносу вашої дружини, на гарячому. Ця дама, з якою ви тут маєте недозволені зносини, — пані Ґротова». Я ніколи в житті не бачив такого спокійного громадянина. «Дозвольте, — сказав, немовби це само собою розумілося, — я одягнуся. Тут винна лише моя дружина. Вона безпідставними ревнощами штовхає мене на недозволені стосунки, ображаючи мене як чоловіка безпідставними підозрами, наклепами і ницим недовір’ям. Звичайно, якщо немає жодного сумніву, що цю ганьбу неможливо затаїти… Де ж мої підштанки? — запитав він спокійно. — На ліжку. — Натягаючи кальсони, він пояснював далі: — Отже, якщо ганьби решетом не закрити, як то кажуть, то тоді розлучення. Але цим плями не змиєш. Взагалі розлучення справа дуже серйозна, — говорив він, одягаючись. — Найкраще, коли дружина озброїться терпінням і не дасть приводу для загального обурення. А врешті, робіть як хочете, я вас тут залишаю з вельможною панею сам на сам». Пані Ґротова за той час влізла на ліжко, а пан Земек потиснув мені руку і вийшов». Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі розповідав пан Штендлер. Але він вів з тією панею, що лежала на ліжку, дуже інтеліґентну розмову, мовляв, подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя і обопільний обов’язок подружжя — приборкати хтивість, очистити і одушевити свою плоть. «При цьому, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім одурів і зробився як дикий олень під час тічки, до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Шторна, куди в свою чергу звернувся пан Ґрот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось плутається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер з панею Ґротовою. Вітаю!» Тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Ґротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що кажу. Пам’ятаю тільки, я щось розводився про те, що коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається також і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до контори, по ньому вже відзвонили, бо поки він підкріплювався, туди з наказу шефа пана Штерна зайшов той Стах і дав пану Ходоунському по колінах звісткою, якого, мовляв, той має аґента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати за дружиною пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його «in flagranti». «З того часу, — завжди казав пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще більше шпичастою».
— Отже, граємо у п’ять-десять?
Поїзд зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.
Коли рушили, з одного вагону пролунав гучний спів, немовби співак прагнув заглушити своїм ревом гуркіт коліс. Якийсь солдат з Кашперських гір в побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські рівнини:
Gute Nacht, gute Nacht!
Allen Müden sei’s gebracht.
Neigt der Tag stille zur Ende,
ruhen alle fleiß’gen Hande,
bis der Morgen ist erwacht.
Gute Nacht! Gute Nacht![9]
— Halt Маul, du Elender![10], — перервав хтось сентиментального співака, і той одразу ж замовк. Його відтягнули од вікна.
Але працьовиті руки не відпочивали аж до ранку. Як і в інших вагонах при світлі свічок, так і тут при світлі невеличкої гасової лампи, підвішеної на стіні, грали в «чапари». Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні»[11], заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожен може виміняти собі стільки, скільки схоче.
— При грі в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, але зате гравець, в разі потреби, має право зразу здатися. Інші карти рабувати не обов’язково. Це вже можеш робити на свій страх і ризик.
— Граємо в «здоров’ячко», — запропонував Ванєк, і всі погодилися.
— Червова сімка, — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.
На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було жодної війни і вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.
Після однієї партії Швейк сказав:
— Я ризикнув грати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля — по вусах без апеляції.
В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі побивали один одного своїми підданими.
***
В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, з самого початку відправки панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеликої книжки в полотняній оправі з написом: «Die Sünden der Väter. Novelle von Ludwig Ganghofer»[12]. І всі одночасно читали сторінку 161. Командир батальйону капітан Заґнер стояв біля вікна і тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці 161.
Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше пояснити усім, що треба робити з тією книжкою. Все це було суворо секретно.
А офіцери тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він вже давно був трохи «того», але ніхто не передбачав, що його так нагло візьме. Перед відходом поїзда Шредер
