Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

На зламі III–II тис. до н.е. контактне спрямування українських територіальних культур зазнає великих перемін. Якщо трипільське вело з України на Дунай і Середземномор'я, то йому на зміну прийшли дві великі культури інакшої просторової орієнтації – західної і східної, які поступово асимілювали трипільську спільноту. Ці "події" (якщо можна так висловитися стосовно праісторичної доби, де зміни накопичувалися століттями) вписалися вже в новий етап праісторичної періодизації – так званий бронзовий вік (друга половина III – початок І тис. до н.е.). Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. До таких належать і згадані вище дві більші культури, які поглинули трипільську, освоївши на заході й півночі лісові та лісостепові зони, а на півдні й сході – степові. Зокрема, аж на зламі III–II тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам'ятки так званої культури шнурової кераміки, інакше – бойових сокир (назва походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів: адже, крім України, пам'ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від р. Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів, географічний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтійських і слов'янських мов. Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками слов'ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).

Культура шнурової кераміки в XV–XI ст. до н.е. продовжила себе у новій культурній спільноті – тшинецько-комарівській (від м. Тшинець у Польщі і с. Комарова на Львівщині), що була поширена в українському та білоруському Поліссях, Східній Польщі, Прикарпатті, Придністров'ї, Придесенні та Верхньому Подніпров'ї; її носіїв вважають прямими попередниками майбутніх слов'ян і балтів. Ще пізніше, в XI–IX ст. до н.е., у лісостеповій зоні Правобережної України жили племена так званої білогрудівської культури (від Білогрудівського лісу на Поділлі), спорідненої з комарівською, яку частина дослідників вважає протоосновою східнослов'янської.

На зламі III–II тис. до н.е. синхронно до вказаних змін у лісостепових регіонах міняється і картина заселеності причорноморських степових просторів. Поволі просуваючись через Дніпро зі сходу, тут утверджуються скотарські племена ямної культури (назва походить від типу поховань – у ямах під курганними насипами). Займаючись переважно скотарством, вони ще не були кочовими. На осілий спосіб життя вказує високий рівень будівництва оборонних споруд (як, наприклад, укріплене поселення на Херсонщині, розташоване на площі близько 1,5 га і оточене потрійною стіною мурів, викладених з великих вапнякових брил; висота їх решток перевищує 2 м). Однією з найхарактерніших рис ямної культури був розвинутий культ предків, що виявлялося у типі поховань під насипними високими курганами. На їх вершинах, очевидно, влаштовувалися святилища, а також встановлювалися найдавніші антропоморфні скульптури-ідоли, ймовірно – символи патріархального предка-божества (в степах України власне в цей час уперше почали з'являтися такі кургани, згодом названі могилами).

У другій половині II тис. до н.е. населення ямної історико-культурної області було асимільоване племенами північноіранського походження, які заселили гігантський степовий простір від р. Уралу до Дністра. Найтривкішу спільноту серед них складали носії зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев'яних зрубах під курганами). Як і їхні попередники, ці скотарські племена ще вели осілий спосіб життя. Схоже, були добрими міделиварниками: на території сучасних Дніпропетровської та Херсонської областей виявлено міделиварні майстерні, а в похованнях знаходять чимало зброї та виробів з бронзи. З племен зрубної культури у XVI–XV ст. до н.е. виділилися кіммерійці – іраномовний етнос, який став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – "Одіссеї" Гомера.

Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VII ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в X ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної.

§ 2. Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я

Першим суб'єктом писемної історії на території України, в якому поняття території пов'язалося з боговстановленою спадковою владою царів, стало Скіфське царство VI–III ст. до н.е. – протодержавне утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з'ясовані. За однією з гіпотез, це вихідці з глибин Азії – передгір'їв Алтаю та аральських степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар'ї та Сирдар'ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами Північного Причорномор'я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині II тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам'ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом, пов'язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними жителями Подніпров'я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра – Матері-Річки.

Обшари Царства Скіфів, що виникло в VI ст. до н.е., як свідчить Геродот, простягалися вшир на 600–700 км від Дону до Дунаю і приблизно на стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип'яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували скіфи-орачі (у межиріччі Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов'ї до р. Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі). Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими, а решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше, лежали