Читати книгу - "Ловець орлів"

Протягом дня багато воїнів заходило до кімнати, де сиділи ми із Самотнім Шпилем. І майже кожен з них дивився на нас із ненавистю й щось казав чоловікові, котрий полонив нас, і маленькій жінці, як ми здогадалися, його дружині. Споночіло. Тева й досі веселилися на майдані. Маленька жінка завела нас до суміжної кімнати й поклала спати на м’яке ложе з ковдр і звіриних шкур. Коли вона вийшла, брат і я почали оплакувати батька й матір. Чом, чом батько не послухав старого шамана?! Ми вирішили тікати, як тільки тева поснуть. Але очі наші самі заплющилися, і ми спали доти, доки нас не розбудила маленька жінка. Ніч минула. Надія на втечу згасла.

Невдовзі ми почули, як котрийсь із воїнів почав щось вигукувати на майдані. Чоловік, що полонив нас, і його дружина хутко повставали, побрали свою зброю, ковдри і вивели мене й брата з будинку. На майдані зібралось кілька сотень чоловіків, а також чимало жінок. Я побачив тут багато коней, яких тева захопили в нашого племені, а серед них і батькового іспанського жеребця. Самотній Шпиль упізнав нашого коня й заплакав. Чоловік, що захопив нас у полон, підняв брата й посадив на осідланого коня. Натовп вийшов із пуебло. Ми перетнули долину й підійшли до підніжжя гірського хребта, що простягався на схід. Один за одним ми піднімалися вузькою стежкою. Йшли цілий ранок, а коли сонце підбилося в зеніт, почався спуск у долину. Далеко внизу блищала широка звивиста річка — Велика річка, або по-іспанському Ріо-Гранде. Сонце вже сідало, коли ми спустилися до води. На другому березі я побачив велике пуебло, довкіл якого розкинулися кукурудзяні поля. Чоловік, що взяв нас у полон, показав пальцем туди і сказав нам: «Поквоге, Поквоге». Потім тицьнув себе пальцем у груди й знову повторив: «Поквоге», пояснюючи нам, що він там живе.

Мимоволі я повторив за ним «Поквоге», і так уперше вимовив слово мовою тева.

Ми переправилися через річку і ввійшли в Поквоге, пуебло, яке по-іспанському звалося Сан-Ільдефонсо. Коли ми входили у вузьку браму, я сказав Самотньому Шпилеві, що через кілька днів ми втечемо звідси. Відтоді минуло сімдесят літ, а я й досі живу в Поквоге. Тут і брат мій, Самотній Шпиль. Він похований на піщаному березі річки. Згодом я розповім тобі про його трагічний кінець.

Проминувши браму, одну в усьому мурі, що оточував пуебло, ми попрямували до чотирикутного майдану. З чотирьох його сторін стояли одноповерхові й двоповерхові будинки. Вузьким провулком ми досягли другого майдану і зупинилися біля драбини, приставленої до стіни будинку з північної сторони майдану. Чоловік, що захопив нас у полон, зняв брата з сідла й поставив на землю. Нас відразу обступив натовп жінок і дітей. Чоловік пояснив нам жестом, що ми повинні йти слідом за його дружиною, яка тим часом уже піднімалася драбиною. Ми зійшли на дах і опинилися коло другого поверху іншого будинку. Відхиливши завісу на дверях, жінка завела нас до кімнати. Вона поцілувала мого брата й поклала його на постіль. Брат одразу заснув.

Поки жінка розводила вогонь, я роззирався навсібіч. Ми були в середній із трьох кімнат, що містилися на другому поверсі. Кімната, що виходила вікнами на схід, мабуть, правила за комору — в ній зберігалися запаси м’яса. Двері до другої кімнати були не запнуті, і я побачив, що там на стінах висить розкішний одяг, щити, головні убори, шкури лисиць та іншої звірини.

Розвівши вогонь, жінка взяла жбан і пішла по воду. Обабіч грубки стояло багато жбанів, великих і маленьких, а ще різних макітрочок, горняток, випалених і розмальованих руками маленької жінки, котра, як я згодом довідався, була найкращим гончарем у селищі. Деякі малюнки на жбаночках та горнятках здалися мені знайомими. Де я міг їх бачити? І раптом я пригадав: у каньйоні Челлі, де була наша стоянка, ще збереглися старенькі напіврозвалені хатинки давніх землеробів, предків нинішніх тева. Жінки нашого клану користувалися старими жбанами й горнятками, знайденими в цих хатинках.

Я досі ще розглядів малюнки, коли повернулася жінка, а слідом за нею ввійшов господар, несучи повну ковдру кукурудзяних качанів нового врожаю. Поклавши їх біля грубки, він звелів мені зняти з нього сагайдак, лук і сісти на постіль, де спав мій брат. Незабаром жінка приготувала кукурудзяної каші і, розбудивши мого брата, подала йому їсти. Брат замотав головою, почав плакати. Жінка взяла його на руки, поцілувала і щось лагідно зашепотіла на вухо. Брат нарешті послухався її. Нова страва припала йому до смаку, він з’їв усе дочиста. Жінка тим часом ніжно гладила його, а чоловік дивився на них й усміхався. Коли брат повечеряв, жінка роздягла його, знову вклала на постіль і вкрила ковдрою. Я дивом дивувався: звідки такі палкі почуття до дитини з ворожого племені?

Вранці, щойно зійшло сонце, господар розбудив мене, і я пішов із ним до річки, де ми скупалися. Коли ми повернулися в пуебло, брат ще спав. Ми поснідали кукурудзяними коржами і сушеним м’ясом. Потім господар пояснив мені, що я піду з ним на кукурудзяне поле.

Його поле простяглося на схід від пуебло, і, крім кукурудзи, тут росли гарбузи, боби, дині і пшениця. Він порізав диню і простяг мені кілька скибок. Я зроду не куштував нічого смачнішого. Спостерігаючи, як я уминаю диню, він жестами пояснив мені, що я можу їсти дині скільки заманеться. Потім ми почали обламувати кукурудзу і складати качани в купки. Під обід ми повернулися в пуебло, принісши в ковдрах стільки качанів, скільки могли піднести. Я зрадів, побачивши брата. Він сидів на постелі. Дружина господаря вмила, одягла його, розчесала йому волосся і нарум’янила щоки. У нього був здоровий і бадьорий вигляд, давненько я не бачив таким свого брата. Він з охотою посьорбав юшки, якої нам зварила маленька жінка.

— Їж чим більше, — шепнув я братові. — Тобі треба набратися сили для втечі.

Ополудні ми з господарем подалися на кукурудзяний лан. Осідлавши коня, прив’язали до нього два здоровенних лантухи з оленячих шкур. їх ми наповнили качанами, наламаними до обіду. Повернувшись додому, випорожнили лантухи під стіною біля драбини, якою піднімалися до нашого житла. Дружина господаря пообдирала шамушиння й понесла качани на дах, щоб сушилися. Того дня ми ще тричі побували на кукурудзяному полі. Коли ми проходили майданом, я страшенно злостився, бо хлопчаки й дівчатка показували на мене пальцем і глузували. Мій господар