Читати книгу - "Ловець орлів"

мені в плече. Тоді я був ще малий і мимоволі закричав з переляку та болю. Відразу хмиз, що прикривав нас, було розкидано. Двоє воїнів, розмальовані чорною фарбою і розцяцьковані орлиним пір’ям, витягли нас із печери. Я побачив, як над головою брата воїн тева заніс бойовий кийок. Я миттю кинувся на воїна і вкусив його за руку.

— Він немічний, хворий! Не смій кривдити брата! — кричав я, забувши про те, що вони не зрозуміють мене.

II. Сини Насітіми

Мої слова нічого не значили для воїна тева, але від укусу він скривився. Брата він не вдарив, однак схопив мене за горло і замахнувся кийком. Та несподівано всміхнувся і мовив до своїх товаришів:

— Малий пацюк хоче захистити слабшого. Я подарую йому життя і другому теж.

— Ні, ні! Убий обох! — крикнув воїн, що стояв позад нього.

Про цю розмову я довідався вже згодом.

Тим часом на схилі гори спалахнув новий бій. Четверо тева кинулися на допомогу, а з нами зостався воїн, котрий полонив нас. Він звільнив мов горло, але міцно вхопив за руку. Подивившись на мене і на мого переляканого брата, він перевів погляд на гору, де точився бій і лунали крики. Я впізнав голос матері, її розпачливий зойк: «О, мої бідолашні хлопчики! Я покидаю…» — і вона замовкла. Я знав, що її вбили. Тоді я спробував вихопити ножа, що стирчав у ворога за поясом, однак воїн лиш засміявся та дужче стис мою руку. Самотній Шпиль також чув передсмертний крик матері. Він затремтів, як стеблина од вітру, і впав до наших ніг.

Воїн нахилився, підняв його і поніс, водночас ведучи мене за руку. Я не опирався. Ми спускалися з гори. У вухах і досі стояв останній крик матері. Я знав: тепер вона мертва і нас чекає та сама доля. Я думав про те, що воїн приведе мене й брата в пуебло й там на очах усього племені уб’є нас.

Ми зійшли з гори й попрямували через кукурудзяні поля, всіяні тілами убитих навахів, і лиш де-не-де видніли трупи воїнів тева. Під пуебло стояв великий натовп жінок та дітей. Вони проймали нас очима, а дехто з хлопчиків тицяв пальцями в мене і вигукував якісь слова, напевно, образливі. Воїн заговорив до однієї з жінок, і вона подалася слідом за нами. Ми перетнули майдан і зупинилися перед глинобитним будинком. Потім зайшли до кімнати з побіленими стінами.

У кутку лежала постіль, укрита ковдрами і шкурами бізонів, воїн посадив на неї Самотнього Шпиля. Брат незабаром опритомнів, але вигляд у нього був жалюгідний. Зігнувшись, сумними очима дивився він собі під ноги. Чоловік та жінка про щось перемовилися. їхня мова звучала для мене дуже дивно. Потім чоловік вийшов, а жінка підійшла до печі, взяла кілька шматків кукурудзяного коржа й простягла їх спершу братові, а потім мені. Ми не торкнулися хліба. Вона принесла нам води, але ми не стали пити. Ми чули, як на майдан сходяться, співаючи, загони воїнів, але я їх не бачив, бо вікно було завішене шкурою, а вхід до кімнати затуляла запона. Я сказав братові, що воїни святкують перемогу над нашим народом. Він нічого не відповів, лишень почав плакати, примовляючи: «Мамо! О моя мамо!»

— Цить! Тамуй своє горе, — сказав я йому. Проте він не міг стримати своїх сліз.

Жінка полишила роботу, підсіла до нього, обняла і лагідно щось мовила, гладячи його волосся. Мені ж спало на думку, що вона навряд чи голубила б мого брата, якби нас обох мали стратити після того, як на майдані зберуться всі тева. А якщо нас помилують, міркував я, то при першій же нагоді ми з братом утечемо і присвятимо своє життя тому, щоб вирости найхоробрішими воїнами і помститися за смерть матері.

Повернувся воїн, котрий полонив нас. З ним прийшли і дві жінки і почали про щось сперечатися з жінкою, яка гладила брата. Раз по раз вони вказували на мене і брата, і я зрозумів, що мовиться про нас. Я не мав сумніву, що ті двоє вимагають нашої смерті, а жінка, котра була з нами, хоче урятувати нас. Вона збудила в мені почуття приязні до себе, я глянув на неї пильніше. Це була суха, невеличка ростом жінка сорока зим з лагідним обличчям і добрими очима. Говорила вона стишено, неквапливо. В той час як дві жінки проймали мене очима, повними ненависті, вона всміхалася мені й легенько кивала головою, немов намагалася підбадьорити і запевняла, що не дозволить нас скривдити. Нарешті жінки обернулися до чоловіка, котрий полонив нас, і голосно заговорили до нього. Він задумливо глянув на них, потім перевів погляд на мене і брата, але нічого їм не відповів.

Самотній Шпиль, що сидів незворушно й приречено дивився на двері, раптом пронизливо закричав:

— Поглянь! Поглянь! Татове намисто!

Я озирнувся й побачив на порозі чоловіка. На шиї в нього висіло таке знайоме мені важке бірюзове намисто з орлом, вирізьбленим із черепашки. Всі присутні також озирнулись і подивилися на чоловіка. Він похмуро всміхнувся й щось промовив, показавши спочатку на намисто, потім на рушницю, яку тримав у руці. І рушницю я впізнав. Цей чоловік убив мого батька!

Увійшовши до кімнати, він поставив у куток батькову рушницю й свою і владним голосом звернувся до двох жінок. Ті принесли йому миску з водою, подали тютюн та люльку. Закуривши, він повів розмову з воїном, котрий полонив нас. Потім знову щось сказав жінкам. Вони враз заметушилися і почали готувати обід. Мабуть, він був власником цього будинку. Перегодя жінки насипали кожному з нас бобового супу, кукурудзяної каші з м’ясом, дали по кілька шматочків кукурудзяного коржа. Самотній Шпиль подивився в свою мисочку і відвернувся, не сказавши мені й слова, коли я просив його поїсти, щоб мати силу зустріти долю, яку нам готували тева. Я з’їв усе, що мені дали. Маленька жінка поглянула на мене і всміхнулася. Вона була задоволена мною.

Пообідавши, чоловіки вийшли, а маленька жінка знову насипала в мисочку гарячого супу й подала братові. Ми вдвох почали вмовляти його, щоб їв, і нарешті він послухався. Потім жінка лагідно вимовила кілька разів одні й ті ж слова, показуючи то на себе, то на двері, але ми нічого не втямили. Я спробував порозумітися з нею за допомогою жестів — так спілкуються навахи з іншими кочовими племенами індіанців. Вона не зрозуміла мене. Індіанці, що живуть