Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

робила всі можливі заходи, щоб до Дивізії притягнути якнайкращих людей. У великій мірі вона мала успіх, навіть якщо деякі прошарки, особливо із заможнішої верстви, треба було довго й часто надаремне переконувати про потребу зголошення до Дивізії. [8] Увесь час пекучим було питання з лікарською опікою. По-перше, лікарів-українців було в Галичині мало, по-друге, вони намагалися уникнути військової служби, воліючи залишатися на приватній практиці.

На цьому місці варто описати стан Дивізії в листопаді 1943 року, тобто на початку її формування і вишколу. В той час Дивізія нараховувала близько шістьох тисяч добровольців. Нові рекрути постійно прибували. В розпорядження Дивізії без розбору перейшов особовий склад ліквідованого німецького запасного куреня в «Гайделяґері» ("Heidelager"), який вишколював перших добровольців. На жаль, багато з тих німців треба було усунути з причини нездатности.

Українські вояки - всі добровольці - майже всі походили з Галичини, рідко траплялися з інших українських земель. Більшість з них це був сирий людський матеріял, майже без жадної військової підготовки, лиш зрідка з вояцькими нахилами. Все ж таки усі виявляли бажання і добру волю стати вояками. Їхній вік вагався між 16 і 70 роками, у 90% від 18 до 30 років.

Переважна більшість українських старшин служила в колишній австрійсько-угорській (цісарсько-королівській) армії, а згодом в Українській Галицькій Армії; мало - в російській царській армії, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях. Старшини з польської і совєтської армій були молоді, енерґійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак, їх було дуже мало. В загальному старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (переважно 45-55 літ) і фізичну підтоптаність, не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник-сотник). Між ними були й такі, які під час першої світової війни добилися великих досягнень і були нагороджені високими відзначеннями за хоробрість. А були між ними також і такі, які не добилися жадного успіху в цивільному житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний притулок. Багато з цих останніх оцінювали себе дуже високо, хоч від часу першої світової війни сталися великі зміни саме у воєнній ділянці. Багато з них з великим трудом, часом безуспішно, намагалися пристосуватися до нових обставин. Проте - це треба ще раз підкреслити, що серед старшин панувало захоплення; у деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, а менше - до плянової інтенсивної праці; у декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.

Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. Як підставу цієї оцінки також взято суворі німецькі військові вимоги. Далі треба зазначити, що український старшина назагал відставав від свого німецького колеґи у казарменій та муштровій службі, як поставою так і точністю. Український старшина не радо служить в казармах, а його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. Тому його не можна оцінювати лише на основі його постави й поведінки під час вишколу, бо згідно з прусськими вимогами дисципліни можна дуже легко дати людині таку службову характеристику, на яку вона зовсім не заслуговує. Українці дуже вразливі, коли з ними поводяться несправедливо. Між українськими старшинами ми також зустрічали яскраві приклади залізної дисципліни й службової пильности. Як приклад, можна згадати майора Євгена Побігущого, контрактового старшину польської армії, який саме в перших тижнях організації Дивізії поклав для неї великі заслуги. Таку оцінку українських старшин з першої світової війни і українських армій 1917-20 років не треба представляти, як загальний образ українського старшини. Треба згадати, що не всі найкращі зголосилися до Дивізії; декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних посадах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних чи інших мотивів.

Українських підстаршинських кадрів у Дивізії майже не було. Кілька з них, що служили в польській чи совєтській арміях, мали модерний вишкіл, а більшість (колишні підстаршини з 1914-20 років) не була придатна до фронтової служби через свій вже старший вік. Зате їх можна було використати в постачанні. В загальному, їхня характеристика була подібна до вищеописаної характеристики старшинських кадрів. Таким чином весь підстаршинський корпус для бойового з'єднання треба було щойно створити.

Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця - у протилежність до росіянина - спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.

Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею - матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне