Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

А потім з'явився Вадим.

І мені стало не до подруг…

8 годин 56 хвилин

…не до подруг…

Тому це слово «свої» пролунало для мене незвично і приємно, немов у мене дійсно могли бути свої — в цьому місці, в засміченому генделику біля лісосмуги.

Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони, ці «свої», і чому вони обов'язково мають сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньйон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер — ніхто, крім мене самої.

— Ти чого смієшся? — запитав Сюр.

Я хитнула головою — «все нормально!» — і заклацала запальничкою…

Певно, я з тих, кого називають «чистоплюї», — стерильна і порожня.

Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер — «М. М.». Та ще — я впевнена! — мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.

— То як? Підеш? — знову перепитав Сюр.

— Авжеж! — сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця — там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.

Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.

Точніше — саме через те, що вона там лежала…

— Тоді ходім за наш столик.

Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією — він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» — і підвелась.

Я була Ія.

А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!

Сміливою.

Розпусною.

Загадковою.

Легковажною.

До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.

Адже Вадим — то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.

Але підозрювала, що якби я була не я — інша, не знайома йому жінка, — він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…

…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами — певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.

Я не можу витримувати таких поглядів.

І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.

Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.

Я не п'ю…

Точніше, не пила такого вина ніколи.

Я не люблю солодких вин.

Але Ія залюбки вжарила півсклянки…

І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.

— Ну що — ходімо? — спитав він.

Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.

Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…

Не знаю, скільки ми йшли, — я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім — асфальт, потім — бруківка і знову — земляна стежка.

Тільки відчувала запах лісу.

На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.

— Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? — несподівано запитав Марек.

— Hi…

— Ворони — мудрі, - сказав він. — Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина й розлущить його.

Я ніколи не спостерігала за воронами і тому здивувалася.

Тоді Марек нахиливсь і сказав вороні:

— Дай горішок!

Вона злякалася, впустила свою здобич і відскочила.

— Чекайте-но, — хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. — Тепер відійдімо!

Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.

Невдовзі з'явилася та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.

— От бачите, — задоволено сказав Марек. — Ворони — наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…

Не знаю чому (може, через випите вино), але мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалася тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне — ким?

І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?

Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі й води стояти на крижаному вітрі й тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя. Риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії мілкими протоками, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і розтинають черево з ікрою, — але вона все одно щороку повторює цей складний шлях. Навіть інфузорії, не ремствуючи, проживають свій невибагливий цикл із власними незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог — природа. Вона безмовна. В неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію й рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді?…

…під ногами я побачила сходинку під'їзду.

9 годин 15 хвилин

…сходинку під'їзду…

Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.

Квартира була простора і, на диво, чиста, хоча я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках, — небезпечне лігво чи кубло із вицвілими прокуреними фіранками.

Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди — колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.

— Проходь, — сказав Марек. — Туалет — там, кухня — ось…

Хлопці розбрелися по кімнатах. Десь там залунала музика. Сюр провів мене на кухню.

— Давай, роби яєчню, а я поки наріжу