Читати книгу - "Сині двері зліва"

моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.

— Тримай, Куйбідище! — закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.

— Я вас не боляче? — винувато запитав він, досягнувши тіла.

— Ти мене дуже боляче! — сиплим голосом завила Корф.

— Вибачте, я не хотів.

— Не хотів би — не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.

Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.

— Фінгал вискочить, — констатувала поранена.

— А ви його снігом.

— Зараз я тебе снігом! — закричала Марія Федорівна. — Дай руку.

Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.

— Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? — намагався виправдатися наш головний герой.

— Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!

— Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!

— Треба було, коли ти в булочну йшов, відгукнутися. Я йому кричу-кричу, а він, як ота пава, іде собі, розумієш, у булочну. Чого ти не відгукнувся?

— Я не чув.

— Не чув він. От і маєш тепер наслідки. Понаїхало тут всяких.

— Хто б казав!

— А шо таке? Шо таке? Я, між іншим, з Василькова. Не сьогодні-завтра у межі столиці ввійде. Так що до мене ніяких претензій.

— Знаєте що, давайте начистоту. Не треба мене обманювати, я знаю, що вас насправді звуть не Марія Федорівна Корф, а Віра Авсеївна Куйбіда. Не треба мені голову пудрити, домовились?

— Хто тобі таке сказав? З чого ти взяв, що я якась там Куйбіда?

— Добрі люди нашептали, — ледь стримався наш головний герой, щоб не назвати справжнього шептуна справжнього імені консьєржки, тобто, перепрошую, concierge.

— Зараз це ніякого стосунку до справи не має. І не Авсеївна, будь ласка, а Євсеївна.

— Ну добре, добре, — вже майже сміявся наш головний герой (цей діалог йому видався більш ніж потішним), — якщо ви так хочете, я називатиму вас Марією Федорівною. А зараз пропоную перемир'я. Я тут новенький, і мені треба знайти хоч якогось покровителя, бо поки що я нічого не розумію.

— Покровителя? — бридливо глянула Куйбіда на нашого головного героя. — Перемир'я? А наслідки? Як бути з наслідками? — І вона вказівним пальцем торкнулася підбитого ока.

— Ну, вибачте, — знову вибачився наш головний герой.

— Я подумаю, — зухвало відповіла Куйбіда й пошкандибала на свою довічну вахту. Роль покровителя з іменем Марія Федорівна Корф виглядала заманливо.

«Я подумаю», — подумала Корф, але думати вже було нема чого, вона одразу погодилась. Внутрішньо принаймні.

— Чекайте, — зупинив наш головний герой Марію Федорівну, — так, власне, навіщо ви мене кликали, коли я йшов у булочну?

— Так, нічого такого. Просто хотіла запитати про діла.

— Про діла?

— Ага, про діла, про життя.

— Зрозуміло, — відповів наш головний герой і направився у бік ліфта.

— А пакет? — запитала його Корф. — Ти пакет свій з кефіром, чорним хлібом, нарізаним батоном, болгарською ковбасою, картоплею і морською капустою впустив. Забув?

— Забув, — ляснув себе рукавичкою по лобі наш головний герой і повернувся за пакетом.

— До речі, Рита Львівна тебе ще не била? — запитала Корф.

— Ще ні, - відповів наш головний герой, і у нього підігнулися ноги.

Допомога

Вже відрізуючи тонкий, немов кредитна картка, шматок хліба, наш головний герой зрозумів, що весела хохотушка і каламбурниця з булочної виявилася підступною підсовувачкою черствого хліба.

— Так я і ножі не встигатиму гострити, — невдоволено промимрив наш головний герой, накладаючи на відрізаний кусень хліба, який був черствішим за кредитну картку, шматок синтетичної ковбаси.

Проковтнувши бутерброд (жувати його не виявлялося можливим), він вирішив самостійно роздивитися квартиру. Кухня — сім квадратних метрів затишку, кімната — сімнадцять метрів простору, туалет, ванна. Посуд, ганчірки, постільна білизна. Телефон — сонна жаба бежевого кольору, вишневі шторки, балкон. Але чогось не вистачало, щось було відсутнім у цій, зрештою, непоганій квартирі майже в центрі міста (два квартали від площі Перемоги). Речі! Особисті речі головного героя. Три величезні спортивні сумки і один крихітний рюкзачишко. І тут наш головний герой згадав про свої речі. Подивився на годинник, що непомітним млинцем висів над піаніно, і зрозумів, що за годину у камері схову почне зростати пеня.

Він швиденько взув свої зручні новенькі черевики, вискочив з квартири і — благо ліфт не змусив себе чекати — спустився вниз.

— Ого-го! — вигукнула Марія Федорівна, запримітивши нашого головного героя. — Ого-го! — повторила вона свій радісний вигук. — Знаєш, я подумала і вирішила бути твоєю покровителькою. Це буде фантастично!

— Маріє Федорівно, я поспішаю.

— Та нікуди не дінуться твої речі, зачекай. Дай поясню. Тобі неодмінно треба познайомитися з моєю донькою.

«Цього тільки не вистачало», — подумав наш головний герой.

— Неодмінно! — скрикнула Корф.

— Я поспішаю! Не затримуйте мене, благаю вас.

Корф незворушно сиділа у своїй комірчині. Навколо лівого ока красувався блискучий синець.

— Ну біжи, біжи! Але з донькою я тебе обов'язково познайомлю. Валентина! Ї ї звуть Валентина!

Наш головний герой вискочив на вулицю, поспіхом добіг до автобусної зупинки і, ні в кого не питаючи маршруту, який би міг довести його до вокзалу, вскочив до першого автобуса.

— До вокзалу доїду? — запитав він у жінки поважного віку, що сиділа на першому сидінні коло дверей.

— Якщо вам треба на вокзал, то ви неодмінно доїдете. Ну, це якщо з вами нічого не станеться.

— А що може статися? — перепитав наш головний герой.

— Ну, не знаю: наприклад, ви впадете в каналізаційний люк, або вас до смерті покусають голодні собаки, або, не дай бог, на вас упаде свиня і придушить.

— Ясно. А цей автобус… автобус цей до вокзалу прямує?

— Цей — ні, - відповіла жінка, додавши: — Понаїхало ж тут…

На наступній зупинці нашому головному герою довелося зійти. Випитавши дорогу і дізнавшись, що до вокзалу він спокійнісінько дійде пішки за якихось десять хвилин, наш головний герой,