Читати книгу - "Осінь патріарха"

і світла кімната, і добрий харч, і дозвілля, щоб разом із друзями по нещастю забути про все лихе, і тераса над морем”, - на цій терасі він і сам полюбляв сидіти грудневими вечорами - не через те, що йому так уже кортіло грати в доміно з цією наволоччю, а щоб потішитися зі свого сякого-такого талану, бо ж він не став одним із них; щоб подивитися в дзеркало їхнього гіркого досвіду, їхнього убозтва, коли сам він чвалав безмежною драговиною щастя, мріючи на самоті, крадучись навшпиньках, як нечиста сила, за покірними мулатками, котрі вдосвіта підмітали палац, - вистежував їх серед запахів спільної спальні та аптечного брильянтину, чигав на них, щоб повтішатися із котроюсь півнячими любощами де-небудь за дверима канцелярії; в темряві жінки аж заходилися од сміху: “ви такий розбишака, мій генерале, такий великий, а й досі такий ласий!..” - проте після любощів йому робилося сумно, і він, щоб заспокоїтися, йшов співати туди, де ніхто не міг його почути: “пресвітлий місяченьку, от, - співав він, - ступив і я на ешафот перед вікном твоїм”, - співав він, настільки певний у любові свого народу в ті часи, які не віщували нічого злого, що напинав гамак просто на подвір’ї приміського будинку, де мешкала його мати Бендісьйон Альварадо, і без охорони спочивав по обіді в затінку тамариндів, - йому снилися рибки, які плавають туди-сюди в барвистих водах спалень; “вітчизна - це найкраща вигадка, мамо!” - зітхав він, ніколи не сподіваючись відповіді од єдиної в світі людини, яка наважувалася картати самого президента за те, що з- під пахов у нього тхне прілою цибулею; він повертався до палацу через велику браму, зачарований січневим краєвидом Карібського моря, цією злагодою зі світом, бодай під старість, цими тихими вечорами, коли наставав мир між ним і папським нунцієм - той навідувався до нього без церемоній, аби спробувати навернути його до Христової віри, попиваючи шоколад із галетами, а він, помираючи зо сміху, правив своєї: “коли Господь бог справді такий бравий хлопець, то перекажіть йому, хай витягне того джмеля, що гуде в мене у вусі!” - він розстібав дев’ять ґудзиків ширінки і показував нунцієві потворну грижу: “перекажіть господу, хай він мені спустить оцю штуку!” - проте нунцій стоїчно проповідував, з усіх сил переконував його, що все істинне - від святого духа, що б там не говорили; коли засвічувалися перші вогні, він проводжав нунція до дверей, веселий, як ніколи: “не бийте горобців із гармат, панотче! - казав він, - нащо ви мене навертаєте, я ж і так роблю все, що вам завгодно, хай йому чорт!” І зненацька ця спокійна ідилія урвалася, коли на далекому плоскогір’ї під час півнячих боїв якийсь кровожерний півень одірвав своєму супротивникові голову і склював її на очах у ошалілих від крові глядачів та п’яненьких оркестрантів - ті привітали це жахливе видовисько бравурною музикою, і тільки його одного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказав людям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає на корнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мав намір вистрілити в президента серед метушні при виході; “це було ясно, як божий день, - пояснив він, - бо я дивився на всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, той нікчема, не смів мені у вічі глянути!” - звичайно, він розумів, що не це було причиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпеки запевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: “мій генерале, все гаразд!” - проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепився за Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам, частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна, - наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах, аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разом пливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливало покої, наповнені духом коров’ячого гною і тужливими прощальними гудками кораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневими вечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу, що він незчувся й сам, як його жорстока боротьба за життя стала викликати підозру - чи, навпаки, не скорочується його існування, чи не поринув він у летаргічний сон; і хоча охорону було подвоєно, а входити до президентського палацу та виходити звідти заборонено, хтось, як на сміх, таки зумів обминути цей небезпечний фільтр і побачив мовчазних птахів у клітках, корів, які пили воду з хрестильні, прокажених та паралітиків, поснулих серед трояндових кущів, - і, здавалося, увесь світ опівдні чекає світання, бо він помер природною смертю, уві сні, як і пророчили віщі води в мисках ворожок, а верховне командування зволікає з повідомленням, намагаючись розв’язати на своїх зборищах давні криваві суперечки. Він, хоч і не зважав на ці чутки, усвідомлював, що в його житті от-от має щось скоїтися, і час від часу, перервавши довгу партію доміно, питав генерала Родріго де Агіляра: “як справи, друже?” - “повний порядок, мій генерале, вітчизна спокійна!” - та він вишукував знаки перестороги в старих колодязях та коров’ячих кізяках, які палали погребовими вогнищами по коридорах, але не знаходив, ніякого пояснення своїй тривозі; коли спадала спека, він навідувався до своєї матері Бендісьйон Альварадо, і вони сідали під тамариндами випити прохолодного напою: вона, старезна, але міцна духом, вмостившись у своє крісло-гойдалку, кидала пригорщі маїсу курям та павичам, які порпалися на подвір’ї, а він у білому плетеному кріслі обмахувався сомбреро, слідкуючи пожадливим поглядом за дебелими мулатками, які приносили фруктову воду, “аби не мучила спрага, мій генерале!” - і думав: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, коли б ти тільки знала, як мені все остогидло, як мені хочеться податися світ за очі, матусю, геть від цих мук!” - проте навіть своїй матері він не відкривав душу; увечері, коли засвічувалися перші вогні, він повертався до президентського палацу, проходив через службовий вхід і, крокуючи коридорами, прислухався до тупотіння вартових, які вітали його: “ніяких новин, мій генерале, все гаразд!” - але він знав, що це не так, що його обдурюють за звичкою, що йому брешуть з остраху, що після того фатального півнячого бою нема правди, є тільки скрутна непевність, яка отруїла його славу і відбила в нього колишнє бажання повелівати; він допізна не міг заснути, лежав долілиць на підлозі, а крізь розчинене вікно до нього долинали далекі звуки барабанів та сумних флейт - якесь бідняцьке весілля святкували з такими радощами, з якими б відсвяткували і його смерть; він чув прощальний гудок несправного корабля, який знявся з якоря без дозволу капітана, чув паперовий шерхіт троянд, які розкривалися на світанку, обливався холодним потом, знехотя зітхав, не знаючи ні хвилини спочинку, інстинктивно передчуваючи неминучий прихід того дня, коли він їхатиме з приміського дому, і його приголомшать юрби