Читати книгу - "Щоденник страченої"

А як там поживає бердичівський костьол, де вінчався старий Оноре з хитрою полькою?

«Что тебе снится, крейсер Аврора?» Невже в тому Бердичеві всім так одібрало пам'ять, що нікому розказати голодному солдатикові про несамовите серце великої людини й холодний розрахунок корисливої пані?

Я думаю, що багаті жінки — корисливіші від бідних. Мені ніхто цього не казав, але я так відчуваю. О, коли б я полюбила якогось Бальзака!.. Я б не чекала його смерті в обіймах молодого гультяя. Але хіба тепер десь є Бальзак?!

З моїх нинішніх бальзаків один лише Вася пишається, що сфотографувався біля музею Сталіна в його рідному місті.

А мною він не пишається, що я стала студенткою?

Та на листи відповім — жаль хлопців. Хоча від них — жодного живого слова, яке б зацікавило мене. Сказано, плац.

Р.S. Зараз я чомусь згадала свою колишню однокласницю Галю, з якою ми дружили, коли ще жили в Луцьку. Я добре пам'ятаю той березневий день, коли Галя з'явилася в класі у повсякденній шкільній сукеночці з фартушком, пов'язана білим бантиком, підійшла до мене і сумно, але спокійно сказала: «У мене вчора померла мама. Вона народила нам з татом братика, але сама померла. А завтра в нас похорон».

Ми вже знали від своєї класної керівнички про смерть Галиної мами, і я не могла уявити, що повинна сказати Галі після похорону.

Я добирала слова.

Намагалася втекти зі школи.

Хотіла захворіти — лише б відтягнути хвилину зустрічі з товаришкою.

Я боялася так сильно, ніби сама була винна в цій несподіваній смерті.

А тут раптом таке — дівчинка чомусь прийшла у школу і сама повідомила про своє горе без сліз.

Це мене так вразило, що всі чотири уроки (а ми тоді ходили в третій клас) я крадькома, і з очевидним осудом, дивилася на Галю — і не розуміла, чому вона така спокійна.

Дотепер думаю про це, але так і не зрозуміла остаточно: невже в найтяжчому горі (бо що є тяжчим від смерті матері?) людина може бути байдужою?!

Чи це горе так чавить, що людина може втратити відчуття болю, а стороннім здаватиметься, що вона — байдужа?!

Чи це було дитяче не-усвідомлення безповоротної втрати, позначене не смутком, а лише констатацією?

Ось я зараз вщипнула себе за руку — заболіло, аж мало сльози не бризнули. А Галю хіба тоді не боліло?! Отже, людський осуд — ніщо?! Адже насправді ніхто не знає, що відбувається в людині в час пік?

Так, які я не дізналася, що насправді відбувалося тоді з Галею. Я побачила лише зовнішні прояви горя. Вони мене не задовольнили — і я засудила свою подружку.

Думаю, це було неправильно.

Березень 1978 р.

Наші, як дурні, літають у космос.

Не повертаються, згорають у верхніх шарах атмосфери, задихаються від нестачі кисню, а все одно літають. Хай буде, що для науки. Але навіщо летіти в космос, якщо ось, наприклад, половина нашої вулиці — неосвітлена, а в асфальті можна залишити половину ноги?

Я хотіла б відчути користь від космічної науки. Не тільки теоретичну.

Я б не хотіла в космос. Ні, не так. У космосі побувати я би хотіла. І подивитися на землю хотіла б. Але якось так, щоб не летіти туди в кораблі. Мені було б страшно. Я боюся висоти.

Коли мене малою завезли до бабусі в село, я без дозволу видряпалася на черешню. Черешня була стара, розлога і скрипуча. І ось коли я подивилася з найвищої гілки вниз, зрозуміла, що там і просиджу, поки не повернеться хтось із дорослих додому. Вчепившись обома руками за стовбур так, що заніміли руки, я просиділа, а точніше, провисіла на дереві майже до вечора, боячись подивитися вниз.

3 черешні знімав мене двоюрідний брат. Він приклав до дерева драбину, тримав мене обома руками і зсаджував, як велику коштовність. Потім довго й гидливо сміявся з мого страху, за що я його не злюбила більше, аніж бабусиного сусіда-п'яничку, ранок якого завжди починався одноманітно: під бабусиною хвірткою з маленьким порожнім шкаликом. Більше в мене ніколи не виникало бажання видряпатися на якусь висоту. Навіть із балкона я ніколи не дивлюся вниз.

Лікарка батькам сказала, що це вікове. Ось-ось минеться.

4 серпня 1979 року

Учора зранку я раптово зайшла в батьківську спальню — і не можу з неї вийти дотепер. Ні, я вийшла дуже швидко, але подумки чомусь другий день вертаюся в напівприсмеркову від зашторених вікон кімнату — і щось таке гарне розливається в мені, що соромно навіть сказати...

Тато спав упоперек ліжка, закинувши праву руку за голову, а ліву тримав на серці. Своєю чоловічою могутністю і красою розкритої фігури тато скидався на персонажа з картин Мікеланджело.

Ніколи не бачила зблизька надміру оголеного чоловіка — і, може, тому відчула, як дужче забилося серце, аж подумала, що тато може прокинутися від мого серцебиття.

Я вилетіла зі спальні, як ошпарена.

Але яка це була красива картина з моїм молодим і красивим татом!

Я б хотіла й собі такого чоловіка! І щоб він спав так само красиво й незалежно...

24 січня 1980 року

...Я не зістарюся ніколи!!!

Ніколи! Ніколи!!!

Ніколи не вийду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей!

У мене просто ніколи не зів'яне шкіра!

Ніколи не розповніє талія!

Не обвиснуть груди і не опустяться плечі!

Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності!

Але я й ніколи не залишуся одною!

Ніколи!

Я просто не можу стати такою!

Бо я красива. Молода! Я не можу бути іншою, аніж лише молодою.

Р.S. Інакше мені подаватимуть милостиню, як отій поморщеній бабці, яка чомусь упродовж усього сьогоднішнього дня виринала біля мене із незрозумілою затятістю.

А може, то були різні жінки, а я й не помітила?

А може, на старості всі жінки схожі своїми зморшками, втомою очей і саркастичною усмішкою, що супроводжує нас, молодих, здорових і щасливих?

О, ні! Я не стану такою мавпою, бо мене завжди будуть любити й завжди буду любити я!!!

Нашій викладачці вчора було сорок п'ять років. Господи, яка глибока й неприваблива старість! Це, мабуть, жахливо — розуміти, що ти вже стара й не потрібна нікому. І як за такою бабушенцією може вмирати такий красень, як наш філософ