Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

ще було далеко. Сів Малий Мук перед брамою палацу поряд із всілякими крамарями і став дожидати, доки вийде королівський кухар купувати своєму панові харчі до столу. Хлопець сидів якусь хвилю, аж уздрів, як із палацу виходить головний кухар. Він кидав оком на той чи той товар, урешті дійшов до Мука. Побачив кухар винні ягоди і дуже зрадів.

— Яка смакота! — мовив він. — Ото король здивується! А що, коли я куплю в тебе цілий кошик?

Малий Мук не надто торгувався, і невдовзі вдарили по руках. Віддав кухар кошик слузі, а сам пішов далі; тим часом Малий Мук накивав п'ятами, боячись, що за ним кинуться наздогін, а тоді піймають і відшмагають.

Король був у гуморі. Він хвалив кухаря за гарний смак і за ту запопадливість, яку виказував його вірний слуга. Кухар лише сміявся, пам'ятаючи, яку смакоту він приготував наостанок, а тоді мовив:

— Ще не вечір! Найкраще попереду, ваша Величносте!

Усі, хто був за столом — придворні, принци і принцеси, — намагалися здогадатися, які ласощі приготував їм сьогодні головний кухар. І коли нарешті на стіл подали кришталеве блюдо, повне стиглих ягід, усі аж відкрили рота і страх як здивувалися.

— Які стиглі, які апетитні! — облизнувся король. — Кухарю, ти справжній чарівник, і заслужив нашу найбільшу ласку!

З цими словами король узявся ділити плоди. Принци і принцеси отримали по дві, придворним дісталося по одній, а інші король приберіг для себе — він був дуже жадібний і любив солоденьке. Король поклав фіги на тарілку і з апетитом заходився їх їсти.

— О, Господи, — раптом закричала принцеса Амарца, — тату, що це з твоїми вухами?

Усі здивовано глянули на короля — у нього з'явилися величезні вуха і довжелезний ніс. Подив помалу змішувався з жахом; придворні затремтіли од страху, коли в них повиростало таке саме.

Можна лише уявити, який жах охопив двір! Всі миттю заходилися шукати по місту лікарів; ті приходили і приносили з собою всілякі пігулки й мікстури, проте ніхто не міг зарадити бідолахам з вухами і носами. Одному з принців навіть відрізали вуха, але ті росли й далі.

Малий Мук про все чув, але й на очі не навертався. Та за кілька днів хлопець вирішив, що час діяти. На гроші, отримані за винні ягоди, він купив собі ошатне вбрання. Щоб його не впізнали, Мук зробив собі довгу білу бороду з козиної шерсті. Коротун насипав ягід з другого дерева, прийшов під палац і сказав, що він — заморський лікар, який може вилікувати короля. Спершу йому ніхто не повірив. Тоді Мук запропонував одному принцові перевірити на собі його рецепт. Той з'їв декілька плодів, і довгий ніс та віслючі вуха у нього зникли. За хвилю вже всі захотіли лікуватися в лікаря-чудотворця. Проте король був першим. Він мовчки взяв карлика за руку, привів його у свої покої і, відчинивши двері до скарбниці, мовив:

— Ось мої скарби! Бери все, що тобі до вподоби, та пообіцяй, що вилікуєш мене від цієї стидкої болячки!

Малий Мук, щойно зайшовши, устиг помітити, що в кутку стоять на підлозі його чарівні пантофлі, а поряд — ціпок. Він почав походжати туди-сюди, ніби роздивляючись королівські багатства, і непомітно підійшов до пантофлів. Миттю взув їх, схопив тростину і зірвав несправжню бороду. Тут-таки король упізнав знайоме обличчя свого головного скорохода.

— Підступний королю! — закричав Малий Мук. — Пам'ятаєш, як ти заплатив мені за мою вірну службу? А на згадку тобі залишаю довжелезні вуха, будеш пам'ятати бідолаху Мука!

Він швидко тричі обернувся на каблуці і, перш ніж король устиг сказати слово, тільки його й бачили…

Відтоді Малий Мук самотою живе в нашому місті, бо гордує людьми. Ти бачиш, як багато він пережив. Нині він держить розум у голові, хоча варто на нього глянути, як мимоволі посміхнешся, а посмішку він сприймає як глузування.

Ось яку історію розповів мені батько. Я передав усе це іншим хлопчакам, і жоден із нас ніколи більше не сміявся над карликом. Навпаки, ми його дуже поважали і так низько кланялися йому на вулиці, наче він був правитель міста або головний суддя.

Каліф Лелека

Не знаю, давно це було чи, може, трапилося вчора, тільки часом глянеш на якого птаха або звіра, і здається, дивиться він на тебе геть по-людському. Отож і багдадський правитель не думав не гадав, а прийняв лелечу подобу. Було ж усе так.

Якось по обіді каліф Хасид сидів собі на канапі, поволі пахкав люлькою і потягував смачну каву. Хвильку тому він був трохи задрімав — правителям так само часом бракує сили! — і нині втішався літньою знемогою, раз по раз смикаючи свою бороду. Такої години зазвичай йому відлягало від серця, тож щоразу до свого зверхника навідувався великий візир Мансор. Нині він теж ніби з-під землі уродився, проте чомусь стояв мовчки, заглиблений у свої думки. Каліф вийняв люльку з рота і мовив:

— Чому ти так сумуєш, великий візире? Візир лише шанобливо склав руки на грудях, ударив чолом панові і відказав:

— Мій володарю, я й сам не знаю, що мене гнітить, але щойно до нашого палацу приблудився якийсь купець, і має він такий вишуканий крам, аж мені дошкуляє, що не маю я й ламаного шеляга за душею.

Каліф хотів потішити свого вірного слугу, тому послав униз чорношкірого раба, щоб той покликав купця. Невдовзі раб повернувся з купцем. Гладкий смаглявий коротун у старенькому вбранні, він витягнув на світ Божий якусь скриню. Варто було незнайомцеві підняти кришку, як посипалася звідти всяка всячина: разки намиста й персні, оздоблені блискучими самоцвітами пістолі, келихи й гребінці. Каліф і його візир уважно розглядали все. Тоді каліф купив собі і Мансорові вишукані пістолі, а візировій дружині — гребінець. Купець хотів був уже закрити свою скриню, аж каліф уздрів поміж краму маленьку скриньку. Правитель Багдада попросив у гостя показати, що всередині. Узяв купець скриньку і дістав звідти маленьку табакерку з чорним порошком і цидулку, на якій, сплітаючись у слово, вимережувалися химерні літери. Проте, ні каліф, ані візир не зрозуміли напису.

— Порошок і цидулку дав мені колись купець із Мекки, — мовив незнайомець, — не знаю, що то таке. Якщо заплатите кілька динарів, то віддам вам їх, а ні, то беріть їх задарма.

Так порошок і цидулка потрапили в руки багдадського володаря.

Каліф полюбляв часом погортати старі рукописи з власного зібрання, тож йому