Читати книгу - "Степова казка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біля входу в Курінь височіла гостроверха купка землі — та, що Мурашиний ватаг пообіцяв Кротові, а біля неї куняло десятків з чотири Мурах.
— Чого це вони не в норі? — пошепки, щоб нікого не розбудити, спитав Кріт у їжака.
— А то Мурашині солдати, — одшепнув їжак. — Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.
І справді, один Мураха-солдат раптом ворухнув вусами і сонно тонюсіньким голосом гукнув своєму сусідові:
— Пильнуй!
Сусід одвістив те слово далі, і пішло воно навколо мурашника, сонне та зморене:
— Пильнуй!.
— Пильнуй!.
— Пильнуй!.
— Ну то на добраніч, — сказав їжак до Крота.
— Добраніч, — тихенько одказав Кріт. І раптом засміявся, шепочучи: — Ой!.. Хі-хі-хі… ой!..
— Чого ти? — аж злякався їжак.
— Та то я — ой! — згадав, як мене вранці Мурахи лоскотали, — ніяково промовив Кріт і вже прицілився був шаснути в нору, як їжак сказав:
— Слухай, Кроте, як же це воно в нас так вийшло, що за всю мандрівку ти ні разу й не розсердився?
— Я ж послухав твоєї поради, — розважливо мовив Кріт, — і сказав своїй сердитості: «Мовчи мені!» От вона й мовчала.
— Ба! — зрадів їжак. — Як схоти — так і зробиться!
З тим і вшевкалися в нори спочивати до ранку.
А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і недарма тут стоїть, заснув серед місячного сяйва і старий Курінь.
Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця, а просинюватого сяйва, а тіней — від кожної бур’янинки, від кожної грудочки. А від Куреня — ледь не на півстепу, ще й від тополеняти тоненька в гілочках тінь.
І в синій місячній купелі по степу — стовпчики, стовпчики. То стануть і стоять, то зникнуть геть.
І знову стануть.
Ф’ють, ф’ють, — між собою пересвистуються, — ближче од Куреня, далі, ще далі.
Куняють Мурахи-вартові, куняють.
Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами і спитав у сусіди:
— Хто свистить?
Прокинувся й сусіда та до найближчого куняйла:
— Хто свистить?
Отак і питаються один в одного.
А то Ховрашки гасають степом. То зведуться на задні лапки і стоять стовпчиками, щоб глянути, що там коїться по степу при місяцю, то знову сховаються в бур’янах чи борознах.
А місяць сміється вгорі.
Ф’ють, ф’ють, ф’ють, — свиськає увесь степ. І сяє синьо.
І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і пахне ледь-ледь мале тополеня — теж зморене сном.
А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька смужечка поміж хатами й садами — то повертається із своєї мандрівки по всіх усюдах на землі новий ранок.
Солодко спиться такої години Куреневому братству — і в норах, і під острішком.
Ходи, біда, стороною!
І ніхто з Куреневих помешканців, а також сам Курінь, не сподівався, яка-то біда ждала їх уранці. А сталося от що.
Як тільки сонце виринуло з-за перелогів і степ усміхнувся до нього рум’яними росами, почули куренівці далекий грізний гуркіт, що все наближався і наближався. Двигтіла від нього земля, дрижало їжакове кубло та Кротова й Мурашина нори, і Павукова сіть дрижала дрібненько.
Прокинувся їжак, заблищав з кубла нажаханими очима, забігали Мурахи коло мурашника, розпачливо заметався по своїй павутині Павук. Тільки Крота не видно було: він кидався глибоко в норі з поверху на поверх свого житла і не тямив, що воно там коїться нагорі. Ні, вчорашній гуркіт був не такий. Вчорашній гуркіт схожий був на один грім, а цей, що наближався, — на сто!
Потім ці сто громів підкотилися до самісінького Куреня і знишкли, наче їх і не було. Тільки дим огорнув Курінь густою хмарою, такий ядучий, що й не продихнеш.
— А що, хлопці, — сказав хтось голосно, — приорем старого Демидовича а чи пожаліємо?
Зачувши ці слова, їжак, що скрутився був у колючу кулю, хутко випростався і забігав по Курені, шепочучи усім своїм побратимам:
— Кажіть мерщій отако: «Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!» Тоді вона піде. Кажіть!
І загуло все товариство разом.
— Ходи, біда, стороною! — сказало дев’ять тисяч чотириста Мурах.
— Ходи, біда, стороною, хек-хек, — вихекував Павук, бігаючи кружка по своїй сіті.
— Ходи, біда, стороною! — гукнув з нори Кріт.
А їжак знову скрутився (про всяк випадок) і шепотів собі в груди:
— Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!
— А навіщо нам його приорювати, — сказав другий, лагідніший і тихіший голос. — Дивіться, скільки тут всякої степової братії оселилося! Оно їжак зіщулився, он Павучисько гасав з переляку, нора оно свіжа кротяча. Мурах ціла туча. Хай вони собі живуть! А Курінь давайте однесемо за пагорбок на солонці. Хай стоїть там, може, комусь іще в пригоді стане.
І тут Курінь уперше за багато-багато років сказав раптово:
— О-о-ох…
І піднявся вгору, і повільно поплив над землею, даленіючи.
А їжак з Мурахами та Кротовою норою зосталися просто неба і чули, як Курінь усе тихіше й тихіше казав:
— Ох-ох… Ох-ох…
Доки й затих.
І тут немовби з-під землі вродився Ховрашок, став стовпчиком на задні лапки і засвистів, і загукав до Куреневого товариства оддалеки:
— Сюди, сюди! Курінь ваш тут! І тополеня з-за пагорба махало тоненькими гілочками, наче кликало: «Сюди, сюди!»
— Ходімо! — вигукнув їжак і перший рушив бур’янами вперед, до Куреня.
Слідом за ним подався й Кріт, мружачись од сонця. А за Кротом потяглася й довжелезна чорна нитка Мурах з ватажком попереду.
Тільки Павука не було. Його понесли, бачся, разом з павутиною і Куренем.
Громовик
Над річкою і лісом засинювалось небо: здалеку-предалеку, погуркуючи та поблискуючи, накочувала гроза. Потемніла вода в річці, зашуміли дерева, заметалися птахи. А бусли лячно замахали крильми то тут, то там по лісових болітцях.
І враз усе стихло. Стогін лісу подався далі й далі від грози. У високості сухо шелеснуло. Синьо спалахнула ріка. І ліс осяявся синьо. То хмара, чорна і низька, пустила із себе першу стрілу-блискавицю. У надрах хмари зарокотало, спершу неголосно й нестрашно, а далі голосніше й потужніше. І раптом ліс охнув від жаху — так по ньому вдарило згори.
Аж тоді прокинувся у своєму дуплі сич-громовик. Прокинувся, заворушив крильми, видряпався з дупла і пішов по гілці сухого береста вгору та вгору, сонно поводячи сюди-туди головою. Дощ мив йому маленькі гострі вушка, спинку та крила і лоскотав клинчик хвоста. Краплі води котилися по кривому дзьобові і скапували вниз. Сич повів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Степова казка», після закриття браузера.