Читати книгу - "Наказано вижити"

усе продумати, — сказав собі Штірліц. — Я збентежений з тієї хвилини, як дав згоду повернутися. Я розумію, що цією згодою я, мабуть, підписав собі смертний вирок… Але ж тільки хвора людина не мав почуття страху… Отже, даючи згоду повернутись, чи залишав я собі хоч гран надії? Безумовно. В чому мене могли засвітити? В усьому… Це не відповідь, голубе, це занадто просто для відповіді, не хитруй сам із собою. Ти розумієш, що одне з найуразливіших місць — це сестра пастора та її діти. Якщо їх усе-таки вичислять і візьмуть у гестапо, мені не буде порятунку. Це раз. Їх, звичайно, важко, практично неможливо вичислити, документи надійні, в ті гори ось-ось прийдуть американці, але ж я був цілком певний, що Плейшнеру не загрожує небезпека, а він загинув… А сам пастор? Чи можуть гестапівці завдати йому удару? Навряд… Вони не зможуть висмикнути його з Берна, сили в них уже не ті… Хоч усіх їхніх сил я не знаю… А що коли Шелленберг увійшов у контакт з Мюллером? Тоді його першим запитанням буде: «Яким чином Кальтенбруннер і Борман дізналися про переговори Вольфа з Даллесом?» Я повинен продумати лінію захисту, але я не можу зосередитись, а тут ще й кіт дорогу перебіг, і тому я маю право посидіти й підождати, поки хтось перейде цю чортівню перший… Все це так, а якщо прикордонна служба ввела ще одну підлість і таємно фотографує усіх, хто пересікає рубежі рейху? І Мюллер зараз розглядає портрет Каті і мій?.. Що я відповім? А чому, власне, він повинен мене про це питати? Він почне стежити й пристукне мене на контакті з тими зв'язковими, яких передали мені в Потсдамі чи Веддінзі, та й годі».

Штірліц стомлено підвів очі: в подовжньому дзеркальці було видно безлюдну вулицю — ані живої душі.

«Ну й що? — заперечив він собі, не маючи бажання заспокоюватись від того, що за ним поки що не стежили. — В цій державі цілком могли викликати трьох сусідів і доручити їм фіксувати кожен проїзд моєї машини, всіх машин, які їдуть до мене, всіх велосипедистів, пішоходів і мотоциклістів… І вони покірно фіксуватимуть, писатимуть, повідомлятимуть по телефону… Але я ухиляюсь від головного запитання… І поставить його мені Шелленберг… Із своєю звичною усмішкою він запропонує написати звіт про мою роботу в Швейцарії в ті дні, коли я засвітив Вольфа. Він попросить дати йому звіт прямо там, у нього в кабінеті, — адреси, де відбувалися мої зустрічі з пастором, номери телефонів, по яких я дзвонив… А в Берні вони цілком могли поставити за мною контрольне спостереження… Я ж був певен, що дістану дозвіл повернутися додому, і тому погано перевірявся. Ти дуже погано перевірявся, Ісаєв, тому згадай, де ти міг наслідити. По-перше, у пансіонаті «Вірджінія», де зупинився Плейшнер. Очну ставку з тим, хто привіз мою шифровку на конспіративну квартиру гестапо «Блюменштрасе», обіцяв мені Мюллер… Плейшнер не дав йому такої втіхи, невеличкий, витрішкуватий, сміливий Плейшнер… Але той факт, що я цікавився ним, приходив до пансіонату, де він зупинився, — якщо це зафіксовано зовнішнім спостереженням, — буде тією ланкою в системі доказів моєї провини, якої ще бракує… Так… А що іще? Іще що? Та дуже просто: Шелленберг зажадає викликати пастора: «Він потрібен мені тут, у камері, — скаже він, — а не там, на волі». — «Це недоцільно з точки зору справи, — відповім я. — Ми маємо в особі Шлага чудовий контакт для будь-яких розмов у Швейцарії». Зараз без десяти дванадцята. Поки проб'є годинник, у нас є ще трохи часу, чи варто поривати всі зв'язки? Не тіш себе заспокійливою брехнею, це нерозумно, а тому — нечесно. Шелленберг не стане прислухатися до логіки, він — людина імпульсу, як і всі у цьому смердючому рейху. Дияволи, що дорвалися до влади, некеровані в своїх рішеннях: їхня практика безконтрольна, їх не можуть ні переобрати, ні зняти з міркувань ділової потреби, вони підуть геть тільки разом з цією державністю… А втім, те, що я загальмував і стою посеред дороги вже п'ять хвилин після того клятого кота, це на мою користь: так може зробити тільки щира людина; на думку Мюллера, жоден розвідник не став би привертати до себе увагу… Ох і Штірліц! Цікаво, я з самого початку придумав «котячу мотивацію» чи мені це спало на думку тільки зараз? Я не відповідаю собі, і це форма захисту… Я не повинен відповідати ні Мюллеру, ні Шелленбергу, я повинен примусити їх запитувати… А цього я можу домогтися лише одним: першою людиною, яку я повинен побачити, має бути Борман. І йому я передам плівку, що її роздобув пастор, про переговори Вольфа з Даллесом… А чому б і ні? Як це у римлян? Розділяй і владарюй… Але з мого дому Борманові дзвонити не можна… А чому я думаю, що мені дозволять дзвонити звідти, якщо Мюллер уже посадив там своїх костоломів?»

Він увімкнув запалення, глянув — автоматично — в дзеркальце і помітив, що по тротуару біжить хлопчик з собакою; він біг перелякано, втягнувши голову в плечі, мабуть, чекаючи нальоту; обличчя в нього було пергаментне і зморщене — таке буває у старих людей перед самою смертю, коли вуха стають надмірно великими, мочка обвисає, робиться сіро-синьою, восковою.

Штірліц повільно перемкнув швидкість, на мить загальмував, підбадьорливо посміхнувся хлопчикові і тільки після цього розвернувся й поїхав до центру — там, біля метро, ще подекуди працювали телефони-автомати. Напевне можна подзвонити з кабачків на Фішермаркте — від «Грубого Готліба» дзвонити нема сенсу, там усі розмови записує районне гестапо, та й сам Готліб завжди на сторожі. За імперським законом від сьомого червня тридцять четвертого року кожен власник ресторану, готелю, вайнштуббе, бару, кафе, пивної був зобов'язаний співробітничати з властями й повідомляти про всіх гостей, поведінка яких бодай трохи може видатися підозрілою. Коли людина, яка прийшла до тебе випити пива, неголена, неохайно одягнена або ж, навпаки, занадто вишукано, особливо в іноземному костюмі (англійський і американський стиль помітні одразу), якщо гість плаче або дуже голосно сміється — словом, коли він хоч чимсь вирівняється з маси, про нього треба негайно повідомити у відділення гестапо. Оскільки циганам і євреям вхід до ресторану, кафе і готелю був заборонений — нелюди, які підлягають знищенню, — а коли почалася війна, відвідувати громадські місця було заборонено також французьким робітникам, яких пригнали в рейх, «остарбайтерам» з Польщі, Югославії та Радянського Союзу, то репресивна система тотального стеження обрушилася на тих,