Читати книгу - "Тиша"

На самоті тиху ніч наслухає.

Двоє водіїв вантажівки перестали жувати. Дівчина серйозно дивилася на нього з-під м’яких, вигнутих синяво-чорних він.

— І що ж, — спитала вона, — ти хочеш отримати натомість?

Він схилив голову, так що його вуста майже торкнулися її вуха. Білого-білого. Наче крейдяна скеля. Вигнутого, немов мушля мідії з острова Гілі Траванґан.

— Порцію смажених овочів, — прошепотів він. — З рисом і тамарі. І мою пошту.

Поставивши їжу на стіл, вона майнула геть, немов храмова танцівниця при дворі в Джакарті. Потім повернулася назад з ножем для паперу і поклала перед ним стосик конвертів.

Приватних листів не було. Він не став розкривати решту конвертів. Але якийсь час посидів, перебираючи їх, затримуючи кожен з них на мить у руці, перш ніж упустити на стіл. Він вслухувався в їхню свободу, рухливість, дух мандрів.

Серед листів виявилася листівка із запрошенням на виставку сучасних італійських меблів, де навіть келих «спуманте» не зміг би приховати від вас той факт, що сидіти на цих кріслах і диванах так незручно, що без фахівця з мануальної терапії додому вам годі буде й дістатися. Конверти похмурого вигляду від колекторних агенцйі із зворотною адресою в районі Нордвест. Квитки на прем’єру до нової опери на острові Докеен. Дисконтні проспекти від американських авіакомпаній. Лист з англійського видавництва з приводу довідника «Великі імена в комедії XX століття». Усе це він лишив поза увагою.

Десь задзвонив телефон. Дівчина виникла перед ним з телефонною трубкою на маленькому золотистому лакованому підносі.

Вони з Каспером подивилися один на одного. Як поштову адресу він завжди зазначав абонентську поштову скриньку на Гасверксвай. Звідти йому двічі на тиждень приносили листи й бандеролі до цього ресторанчика. У Відділі реєстрації населення було вказано адресу «для передачі» цирку «Блафф» на Ґрендальс Парквай. Там він раз на два тижні забирав листи з державних установ. Поштова компанія зобов’язана була зберігати конфіденційність. Соня з Ґрендальс Парквай померла б на вогнищі за нього. Знайти його було неможливо. Навіть податкова інспекція змушена була здатися. Тепер хтось таки дістався до нього. Він зняв слухавку.

— Ви не заперечуєте, якщо ми приїдемо за чверть години?

Це була світловолоса жінка.

— Не заперечую, — відповів він.

Вона повісила слухавку. Він сидів, слухаючи гудки.

У довідковій він дізнався телефон лікарні Біспеб’єрґ. Його з’єднали з дитячим психіатричним відділенням. Туди й до Центру шкільної психології направляли практично всіх дітей з Копенгагена та передмість.

Чергова відділення з’єднала його з Ван Хессен.

Вона була професором дитячої психіатрії, разом з нею він займався деякими з найскладніших дітей. Процес цей для дітей був цілющим. Для неї ж він був вельми непростим.

— Це Каспер. До мене приходили чоловік, жінка і дитина. Дівчинка десяти років, звуть Клара-Марія. Вони кажуть, що це ти їх направила до мене.

Вона була дуже здивована, щоб ставити які-небудь питання.

— У нас не було дитини з таким ім’ям. В усякому разі, поки я тут працюю. І ми ніколи не дали б направлення. Без попередньої домовленості.

Вона почала відтворювати в пам’яті болісні частини минулого.

— До тебе, — повела вона далі, — ми за будь-яких обставин постаралися б не направляти. Навіть коли б у нас була попередня домовленість.

Десь на задньому плані грало фортепіанне тріо мі-бемоль мажор Шуберта. На передньому плані дзижчав комп’ютер.

— Елізабет, — сказав він, — ти що, пишеш оголошення про знайомство?

Вона затамувала віддих.

— Оголошення — це дуже вузький канал, — продовжував він. — Любов вимагає від людини, щоб вона відкрилася. Потрібна більша сфера спілкування, ніж Інтернет. Тобі б підійшла рухова терапія. І щось для голосу. Я міг би давати тобі уроки співу.

Відповіді не було. У тиші він почув, як на скрипці грає Ісаак Штерн. Ніжне — дуже ніжно. Жорстке — дуже жорстко. Техніка без жодної напруги. І смуток на межі нестерпного.

Поруч з ним хтось стояв, виявилося, це дівчина. Вона поклала перед ним аркуш паперу. Він був чистий.

— Пісня, — попросила вона, — вірші. Запиши їх.

4

«Стайні й ательє Дарфа Блюноу» займали чотири будівлі, що стояли по периметру великого двору: адміністративний будинок з трьома маленькими офісами, двома роздягальнями і спортзалом. Восьмикутний тренувальний манеж. Низький манеж, за яким розташовувалися стайні, майданчики для прогулянок і тренування на корді. Будинок з цехами, швейною майстернею і складом на горищі.

Бетонне подвір’я вкривав тонкий шар тихої чистої дощової води. Каспер зупинився біля воріт. Виглянуло сонце, на мить ущух вітер. Поверхня води застигла дзеркалом. Край дзеркала стояло чорне «вольво».

Він вийшов на середину подвір’я і зупинився по кісточку в воді. Черевики й шкарпетки вбирали воду як губка. Все одно що брести фіордом коло гавані Рервіґ, навпроти циркового шатра, першого травня.

Двері авта відчинились, і дівчинка задріботіла уздовж стіни будинку. Вона була в темних окулярах. За нею — світловолоса жінка. Підійшовши до будинку, він відчинив їм двері.

Він вийшов на манеж, на роялі горіла маленька лампа. Він запалив верхнє світло.

У приміщенні була четверта людина — чоловік. Мабуть, його впустив Даффі. Чоловік сидів у шостому ряду, затуляючи собою запасний вихід, — пожежникам би це не сподобалось. До одного його вуха було щось прикріплено, освітлення не дозволяло розгледіти — можливо, слуховий апарат.

Каспер розкрив складаний стілець, узяв жінку під руку й відвів її до краю манежу.

— Я повинна бути поруч з нею, — сказала вона.

Він посміхнувся їй, дитині, чоловікові біля запасного виходу.

— Ви сидітимете отут, — сказав він спокійно. — Або йдете звідси.

На мить вона завмерла. Потім сіла.

Він повернувся до рояля, сів, зняв черевики і шкарпетки, відтиснув воду. Дівчинка стояла зовсім близько. Він підняв кришку рояля. Атмосфера була дещо напружена. А так важливо випромінювати світло і радість! Він вибрав арію з Гольдберґ-варіацій[6]. Написаних, щоб полегшити безсонні ночі.

— Мене викрали, — промовила дівчинка.

Вона стояла упритул до рояля. Обличчя її було бліде. Тема набула тональності, схожої на тональність фуги, — ритмічної, немов крок гуанако, заколисуючої, немов колисанка.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— Тоді вони щось зроблять з моєю мамою.

— У тебе немає мами.

Здавалося, що голос його належав іншій людині.

— Ти просто не знав цього, — відповіла вона.

— Що, вона теж у них?

— Вони можуть знайти її. Вони всіх можуть знайти.

— А поліція?

Вона похитала головою. Жінка випросталася. Маленький програвач, який він використовував для ранкових тренувань, стояв на роялі. Він вибрав диск, повернув програвач так, щоб чоловік і жінка опинилися на одній осі з ним. Потім одвів дівчинку в звукову тінь