Читати книгу - "Тривожна ніч"

Одружена Наталя, а більше він нікого не хоче, окрім неї. Ба що тепер думає вона? Вибрала собі іншого, а чи його, Віктора, колись згадує? Що коли зустрінуться? Може, пройдуть мимо, зробивши вигляд, що не упізнали одне одного?

Не кинеться за нею навздогін!.. Не буде хлопчаком! Зрештою, на Наталі світ клином не зійшовся, знайде і він, Віктор, собі подругу, котру б і він полюбив, і вона його. Аби не думала Наталя, що й до цього часу без неї страждає.

А все-таки… Скільки це вже Наталі років? Двадцять шостий, напевно, пішов… Згадалося, як колись, у школі, ніяк не міг зізнатися дівчині в коханні. І от якось вичекав її, заговорив. А вона у відповідь похилила голову, опустила очі. Тоді він посміливішав, узяв її за руки, пригорнув до себе і прошептав: кохана ти моя! А дівчина раптом розсміялася. Він до вух почервонів, налився кров'ю, скипів. Вибачалася, правда, після того, просила, щоб не сердився на неї. А вже рана на душі зосталася.

Коли вийшла за Павла, перебрався в Ленінград, до знайомих, там уже закінчував науку. Весь час, правда, думав про Наталю, хоч і намагався забути її. А коли здавалося, що вже заспокоївся — нагадала про себе сама: якось довідалася, де він, і прислала листа.

Не відповів тоді Наталі, а листа зберіг. Ба де він? Узяв чемодан з книгами, вивернув усе на розкладушку й витяг товстеньку папку. Майбутня дружина, якщо така буде, певно, все це знищить, а поки що… З прижовклого конверта вибрав клаптичок паперу, вирваний із зошита, в навкісну лінійку. Нетерпляче, як тоді, коли його одержав, розгорнув листа.

«Здрастуй, Вікторе! Може, тобі й дивно, але не могла я тобі не написати. Не повідомляю, звідки я дізналася про твою адресу — це не має значення. Пишу, бо провинилася я перед тобою — аж тепер це до мене дійшло, — а тоді, ти знаєш, хіба я що думала? Пишалася — одна я на світі така, кращих від мене вже нема, усі мене повинні любити. І тільки зловтішалася, коли бачила, як ти переживаєш, а тепер дуже каюся, що так незаслужено образила тебе. Хочу знати, Вікторе, як ти живеш, які плани маєш? То напиши мені до вимоги…»

Кілька разів брався їй писати. По-різному. То прощав усю її провину, то картав за безсердечність. Про себе писав, про те, що ніколи, до кінця свого віку її не забуде. А ні рядка не послав Наталі, все, що було написане, знищив. Бо коли виїжджав до Ленінграда, дав слово, поклявся — вирвати її зі свого серця.

А чи вдалося йому те? Не хотів, а мусив зізнаватися — ні, коли б Наталя лишила Павла, він би навстіж розчинив перед нею двері. Бо, незважаючи на все, — про це свідчив лист — якісь таки добрі почуття все ж до нього мала. Навіщо б інакше писала, вибачалася? А можливо, й на щось сподівалася? Якби тоді відповів Наталі, відізвався на її листа, — міг давно забути про ці переживання. Гордість не дозволила — хотів бачити себе мужнішим-і рішучішим, аніж є насправді! Отаке… без впни винний…

У думках усе простіше, а насправді, як би повівся з Наталею, коли б вони зустрілися? Адже роки минули, й Наталя могла дуже змінитися — жінки швидко старіють, як не до ладу в них життя. Дав їй Павло усе, що потрібно? Колишній товариш… Що ж, і таке буває в житті, хоч Павло даремно вважає його своїм ворогом. У душі давно вже все перегоріло… Все?..

І знову затамував подих: відчув, як перед цим, ніби в його квартирі присутній хтось чужий. Озирнувся — що таке? Хтось начебто його переслідує. Згорнув похапцем листи, мовив уголос:

— Зараз!

І задумався: кому це він сказав, якщо в квартирі, окрім нього, нікого немає? На роботі не сходило з думки, як би чимскоріше приїхати додому і побути там на самоті, а хіба не обтяжує його самотина?

Перед його очима все ще була Наталя. Закортіло глянути на її фотографію. Дістав альбом і сумно подивився на пусту сторінку, заляпану клеєм. Колись там була карточка Наталі — у гніві відірвав її, пошматував на клапті, розвіяв по вітрові. Гордився тоді тим, тепер шкодував, думав: ех, гаряча молодість, ти завжди залишаєш після себе попіл жалю… Тепер, якби зустрівся з Наталею, то найперше — попросив би в неї студентську фотографію. Просто так, на згадку. Бо що ж іще? Дороги розійшлися. Тільки він не хоче, щоб зникла Наталя з його пам'яті. Поки він живе — і вона повинна в ньому жити. Бо хіба відмовишся від свого минулого, адже воно було, було, було! Навіть своїй майбутній дружині він усе розкаже про Наталю…

Відчинив вікно — так раптом потемніло! Від хмар, які густо насунулися з гір, бо пора осіння, так і чекай дощів. Дивився на місто, що майже все було на виду, світилось вогнями — Вікторів будинок на узвишші, й удень із вікон видно навіть гори. Перші краплі засікли по блясі підвіконня. Простягнув до них руку — коли б не засльотило, бо іноді буває така осінь, що дощ ллє та ллє до самої зими, поки мороз його не зупинить.

У такій осінній темноті місто ніби чуже, незнайоме. Хоч знав його Віктор ще з дитячих років, коли вчився разом із Наталею… Але згадав навчання у Львові. Ось вона при виході очікує Павла — з розпущеним вздовж плечей волоссям, щаслива, усміхнена… Може, після закінчення вузу її з Павлом направили сюди: вона завжди мріяла працювати десь на Закарпатті, а тим більше у рідному місті. Завтра ж треба буде звернутися в адресний стіл. Якщо матиме адресу, найперше подзвонить. Голос Наталі упізнає, хай тільки відізветься. Він не поспішатиме себе називати, щоб здогадалася сама. Невже серце їй нічого не підкаже? А коли Павло підніме трубку? Він буде мовчати. Дзвонитиме доти, доки не натрапить на неї, Наталю.

Місто ще не спало. Та й чи згаснуть вогні у всіх вікнах? Може, чиєсь віконце світитиметься до білого ранку? О, знав би він, котре з них Наталине! Та що це по-хлоп'ячому вдався до сентиментів?

Зачинив вікно. Світло різало очі — накрив лампу газетою. Ліг на розкладушку, підклавши під голову руки. Звечора сон до нього не йде — а то було б найкраще заснути і виспатися. Адже у відрядженні достатньо й натомився. Та спогади, що так несподівано зринули в