Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Картинка на етикетці не давала сумніватися в тому, що то за рідину налито в пляшечку…

— А ти впевнений, що та настоянка допоможе тобі збільшитися в зрості? А що як ти її ковтнеш — і зменшишся? — тривожно спитала Селенія.

— Ліпше спершу перевірити, а вже потім пити, — філософськи зауважив Барах л юш. — Бо я серед вас і так найменший, і мені б не хотілося зробитися ще нижчим!

— Мені здається, що рідина спрацьовує таким чином: великих зменшує, а маленьких збільшує до людського зросту.

— Що значить «людський зріст»? — з образою в голосі промовила Селенія. — По-твоєму, ми, виходить, «нелюдського зросту»?

Артур зрозумів, що зморозив дурницю, і з відчаю замахав руками, намагаючись вигадати пристойне вибачення.

— Та ні! Хто тобі це сказав?! Ти найлюдськіша із усіх людей, яких я знаю! Я просто хотів сказати… сказати… що ти просто маленька!

— Ось так! Так ти вважаєш мене маленькою?!! — повернула своє розгніване личко до Артура Селенія.

— Та ні, ну що ти! Ти дуже вродлива! Я це… хотів сказати… ти… ти дуже-дуже велика!

Хлопчик заплутався в словах і змовк, бо зрозумів, що в голові його стільки всього роїться — не складеш того в правильні гарні фрази. Розгублено кліпаючи, він стояв і дивився на принцесу, а та, немов роздратована тигриця, кружляла навколо лавки. Так, ситуація склалася ідіотська. Та Артур певен: не можна впадати у відчай.

— Я збирався сказати, що та рідина дасть нам можливість стати потрібного зросту, щоб ми могли воювати з У як рівнії — заспокоївшись, чітко вимовив Артур.

Селенія зиркнула на нього, ніби оцінювала пропозицію.

— Згода! — нарешті милостиво дозволила вона. — Ходімо!

І бадьоро рушила до королівського палацу.

— Ходімо? Куди? — розгублено спитав Артур, не зрозумівши принцесиних думок.

— Як це куди? Зберемо раду, виймемо меч і з каменя, доберемося до кабінету твого дідуся, вип'ємо рідину з пляшечки і намнемо ребра тому бісовому Упиряці! — на одному диханні скоромовкою сказала принцеса.

Почувши закляте ім'я, Барахлюш аж підскочив на місці з переляку: адже через те ім'я самі нещастя! Та Селенія лишень знизала плечима.

— З огляду на наш теперішній стан, я не знаю більшого лиха, яке може на нас упасти!

Ледве встигла принцеса це сказати, як звідкись долинув глухий і грізний гул. Аж застрибав гравій на стежці, що вела до міста, а зі стелі, як це буває у зливу, попадали грудочки землі.

Селенія звела очі до земляного склепіння, що заміняло мініпутам небо.

— Що там за чортівня на поверхні?

РОЗДІЛ 3

Великий поліцейський автомобіль, скрегочучи, зупинився на посипаному гравієм майданчику перед ґанком. Його могутній дванадцятициліндровий мотор гарчав так, що земля здригалася, а в мініпутському королівстві почався справжній землепад.

Вимкнувши мотора, начальник місцевої поліції лейтенант Мартен Балтімор натягнув на голову форменого кашкета і поважно вийшов із авто. Лейтенант — педант, у нього з язика зіскакують статті уставних документів, особливо під час виконання службових повноважень. Тому він підтягує вузол краватки, перевіряє, чи на місці поліцейський значок, поправляє пасок, на якому висить усе конче потрібне поліцейське спорядження, і тільки потому йде до вхідних дверей.

Він смикнув за ланцюжок — і йому відповів звук дзвоника. На відстані кількох метрів за лейтенантом іде його напарник Сімон. Сімон дуже молодий і всього рік служить у поліції. І він ще не має навичок, потрібних зразковому полісменові.

— Упс! — вигукнув напарник, спіткнувшись і вчепившись у перила ґанку. — Мало не гепнувся! — вибачливо пояснив він.

— Сімон! Твій значок! — нагадав йому лейтенант.

Молодий полісмен обмацує себе руками і знаходить свою бляху на кишені під клапаном форменої сорочки. Сімон намагався відкріпити значок, але й так зрозуміло, що він висить не на своєму місці.

— Бляха має кріпитися на чотири пальці нижче кишені, синку! І більше ніяк! — повчально пояснив Мартен.

— А-а-а! Дякую за нагадування! — відповів хлопець, знімаючи значок, щоб приколоти його туди, куди було сказано.

Однак Сімон такий безпорадний — і бляха вислизає з його рук. Мартен підняв очі догори і тяжко зітхнув. Сімон промимрив вибачливі слова, ступив два кроки назад і нахилився, щоб підняти значок. Ці кроки наблизили його до дверей якраз настільки, щоб, відчинившись ізсередини, стулки врізалися йому просто в ніс. Грюк! Лясь! — обидва звуки злилися в один! Звуки голосні й неприємні. Лишається сподіватися, що «грюк» — звук дверей, а не полісменського носа. Інакше йому вже не доведеться скористатися носовичком — бо не буде що витирати. Та хай би куди був скерований удар, він такий сильний, що достойний юнак захитався і, втративши рівновагу, з криком покотився сходами. Виконавши вражаючий пірует, який би на чемпіонаті світу з акробатичної гімнастики, напевно, приніс йому б не менше десяти очок, Сімон, відчайдушно розмахуючи руками і смикаючи ногами, мов підбитий літак, приземлився на невеличкий квітник, що не призначався для таких вимушених падінь. Перекинувшись кілька разів у повітрі, услід за власником приземлився і значок.

Розчинивши двері навстіж, Арчибальд лобом у лоб зіштовхнувся із Мартеном.

— А, це ви! Дякую! Дякую, що приїхали так швидко! — сказав він до лейтенанта, радісно потискуючи йому руку.

І враз він помітив якусь істоту, що відчайдушно «воювала» з маргаритками у квітнику. Істота занадто велика для крота, і, щоб її розгледіти ліпше, Арчибальду доводиться надягти окуляри. Як тільки вони опинилися на носі, дідусь дістав можливість роздивитися предмет, який викликав у нього таке жваве зацікавлення. І він переконався, що це… полісмен. Лиш обліплений маргаритками з голови до ніг!

— Це Сімон, мій молодий напарник, — знічено пояснив Мартен. — Він ще зовсім недосвідчений — і я навчаю його нашого ремесла.

— Он воно що! І тепер він бере урок ходіння сходами?! — усміхаючись спитав Дідусь.

— Загалом, так, — ще більше соромлячись, погодився Мартен.

Арчибальд по-дружньому поплескав його по плечу.

— Попередьте мене, коли він почне вчитися стріляти! Я на цей час кудись поїду — якнайдалі! — зашепотів він на вухо лейтенантові.

Та Мартенові не до жартів. Спостерігаючи за Сімоном, що стоїть навкарачки у квітнику, він із досади мало не плаче.

— Ну що ж ти, Сімоне! Треба мати достойний вигляд! — начальницьким тоном звернувся він до напарника.

Але той і далі порпався в квітнику, мовби свиня, шукаючи печериці.

— Я з-з-згубив свого значка! — нарешті, загикуючись, обізвався він, переляканий до смерті наслідками від такої втрати.

— Ходімо, Мартене! Маємо до вас важливу справу! — сказав Арчибальд і потягнув лейтенанта в дім.

Полісмен згнітивши серце погоджується. Але. як добрий