read-books.club » Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

143
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 76
Перейти на сторінку:
сьомий рік… Можливо, Сталін не зміг стримати стихію доносів, наклепів і зведення рахунків? Але чи допустимий сам привід для масових репресій, тобто зведення особистих рахунків з тими членами Політбюро, котрі працювали разом з ним починаючи з сімнадцятого року до двадцять шостого, — це Троцький, Каменєв і Зінов’єв? Чи до тридцятого — я маю на увазі Бухаріна, Рикова й Томського. Адже процеси тридцятих років силкувалися довести, що Ленін у Політбюро був оточений німецькими та японськими шпигунами, — з самого початку революції! Лише він один, Сталін, був чистий і вірний ідеї… І я з жахом кажу собі: адже це вже було в нашій історії! За Івана Грозного було! Він прибрав усіх політичних противників, хто пам’ятав йото юнацьку немічну хирлявість… А вслід за цим почалися масові страти — опричнина з насолодою шукала, кого б потягти на плаху, показання вибивали, людей мордували, мучили, принижували… Чи не тому Сталін попросив Ейзенштейна зробити фільм про Івана? Далі я питав себе: який був резон для Сталіна знищувати весь цвіт Червоної Армії? Не тільки командування на чолі з Тухачевським, Якіром, Уборевичем, а навіть командирів дивізій — Рокоссовський чудом урятувався, фразочку «знайшли час у тюрмі сидіти, воювати треба» Сталін сказав йому в трагічні дні… Невже він серйозно вірив у змову полковників та капітанів? Уважав, що всі вони зберігають пам’ять про Троцького, першого голову Реввійськради? І тому оголив усі кордони країни? Отже, він вірив у «доброту» противників? А справжнім ленінцям не вірив?.. У чому ж річ? От вам, товаришу Варравін, мої запитання… Їх множинність надійніша, ніж односторонність… Щодо економічних методів Сталіна, то тут я — досить крутий його противник… Не знаю, чи пам’ятаєте ви, що до п’ятдесят четвертого року наше селянство не мало паспортів і не могло вільно поїхати з села, яке обкладали податками? Реанімація кріпосного права? А як інакше накажете називати?

Варравін закурив нову сигарету, не питаючи більше дозволу; видно було, що заспокоївся, навіть розслабився; нинішні борці за демократію не дуже й слухають протилежну точку зору, відразу намагаються приліпити ярлик; воістину, демократії треба вчитися, не один рік на це потрібен, покоління як мінімум…

— Практично, я не згоден з жодним вашим подоланням, — озвався він, — але мені подобається те, що ви роздумуєте вголос і не хочете ні до кого підлагоджуватись… Тому дозвольте перейти до наступного запитання: в чому ви згодні із засудженим Горенковим?

— Відповідатиму трохи врізнобій, бо в душі аж надто багато накопилося… Ви сюди прилетіли? Чи теліпалися поїздом?

Варравін відверто здивувався; в цьому виявилася його молода довірливість:

— Звичайно, прилетів! Хто ж тепер їздить? Часу не вистачить на головне.

— Згоден. Але і в аеропорту і на вокзалі ви зіткнулися з однією й тією ж проблемою: нема носильників. Вас це не дуже хвилює, сумку на бік, і — вперед. А жінка з дитиною і двома чемоданами? Я запропонував начальникові вокзалу — звичайно, після введення закону про індивідуальну трудову діяльність — виступити по місцевому телебаченню із зверненням до молоді: «Хто хоче заробити, може прийти на перон і без усякої формалістики, заплативши два карбованці податку за бляху — добрячий навар для соціальних потреб колективу станції чи аеропорту, — почати обслуговувати пасажирів». Мені у відповідь: «У нас люди не користуються послугами носильників, ми опитували». — «А чому користуються в Москві? Може, людей треба привчати до сервісу? У нас же його немає». — «Прийде якийсь шахрай з чужим паспортом і почне чемодани красти!» — «У вас міліція є, буде їй що робити». — «Вона робитиме, але ж відповідальність нести нам, платити з своєї кишені». — «Добре, давайте замовимо візки, пасажир платить карбованець, бере його напрокат, сам себе обслуговує». — «Зцибрять усі візки в один день». — «Візьміть в заклад паспорт». — «Металу немає, фондований товар…» Що це таке, по-вашому? Жах обломовського мислення? Гаразд, ходімо далі… На вокзальній площі ви зараз легко візьмете таксі — конкурент тисне, «особисте таксі». Але ось ви приїхали в центр. Де збираєтеся заночувати? Місць у готелях, звичайно, немає. А домашні пансіонати досі не відкривають, люди все ще бояться, одна центральна газета одержимо страхає читачів «нетрудовими доходами». Я запропонував нашій пресі надрукувати про це проблемну статтю. Мені відповіли, що запитають Москву. «А навіщо? Хіба у вас немає особистої думки з цього приводу?» — «У законі про пансіонати сказано не досить ясно». Далі… Ви закінчили роботу о десятій вечора — де попоїсти? Ніде, все зачинено, тільки шалопути в під’їздах давлять на трьох. Де домашні їдальні? Немає їх, як і не було. І не буде, поки ми не перестанемо рахувати, скільки заробив власник такої їдальні. Трагедія в тому, що ми без упину лічимо чужі гроші, замість того щоб заробляти свої… Гаразд… Назавтра ви приходите в ту організацію, куди вас відрядили… А там кажуть, що угорська чи австрійська фірма запропонувала переобладнати лінію, через два роки одержуватимемо чисте золото. «Ну й коли починаєте?» — цікавитесь ви. Вам у відповідь: це нікому невідомо, бо погодити й затвердити повинні Держплан, Мінфін, Держстандарт, Зовнішторг, Держпостач і так далі і таке інше… Ви вивчаєте пропозиції, надіслані партнерами, дуже цікаво, просите передрукувати, виявляється, що друкарка по-німецьки ні бе ні ме, а дозвіл на розмножувальну техніку, котра стирчить на розі кожної вулиці в будь-якому європейському місті, дістати вельми трудно… Ви просите зв’язати вас по телефону з Віднем, хочете обговорити конкретні деталі пропозиції, і знову чуєте у відповідь: автоматом користуватися заборонено, треба робити замовлення на завтра… Нічого собі прискорення, га?! Скільки ми втрачаємо мільйонів людино-годин, товаришу Варравін, ви над цим коли-небудь задумувались?

— Задумувався. Але мені це вирішувати важче, ніж вам.

— От ми з вами й підібралися до головної проблеми, яка зветься «особистість». Знаєте, хто зараз сидить в колоніях нашої автономної республіки? Нарівні з шахраями — найсміливіші торговельні працівники, будівельники і директори радгоспів. Вони не до вподоби бюрократичній броні, мислять по-своєму, приймають свої особисті рішення, а цього апарат не любить, йому зручні покірні виконавці, і не більше. Але ж особистість неможлива без гарантій… Свого часу я написав доповідну записку. Мені відповіли, що це загальні міркування. Де реальні пропозиції? Я вніс реальні пропозиції створити у нашій республіці індустрію туризму — як радянського, так і іноземного. А мені — немає фондів на будматеріали для готелів. Я заперечив: «Дозвольте нам укласти угоду з іноземними фірмами». — «Надішліть документацію». Надіслав. Через три місяці одержав відповідь: «Необхідно обчислити позиції». Обчислив, хоч завжди керуюсь ленінською фразою: «Головне вв’язатися в бійку, а там

1 ... 4 5 6 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"