Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 1"

— Джіме, — сказав він, — з усіх тут лише ти вартий доброго слова. Ти знаєш, я завше дбав про тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібного чотирипенсовика. А тепер бачиш, друже, як мені погано, і всі покинули мене! Джіме, ти ж принесеш мені чарочку рому, ге ж, хлопче?

— Лікар… — почав був я.

Але він люто, хоч і ледь чутним голосом, почав клясти лікаря.

— Всі лікарі — телепні! — заявив він. — А цей ваш лікар, ну що він тямить про моряків? Я бував у місцях, де пече, як у гарячій смолі, де люди так і падали від жовтої пропасниці, а земля ходила хвилями від землетрусів. Що твій лікар знає про ці краї? Я вижив там тільки завдяки ромові, далебі! Він був мені за їжу й за пиття, за друга й за жінку. І коли я зараз не ковтну трохи рому, мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тоді на тебе, Джіме, і на отого телепня-лікаря…

І він знову вибухнув лайкою.

— Дивись, Джіме, як тремтять у мене пальці, — благально мовив він. — Я не можу втримати їх, щоб вони не тремтіли. За весь Божий день я ж ні краплиночки не випив! Цей лікар — йолоп, їй-бо. Якщо я не ковтну рому, Джіме, мені ввижатимуться різні страхіття — я вже й так їх бачив, далебі! Я бачив старого Флінта в кутку, отам, за тобою, бачив так ясно, мов живого. А коли я бачу всі ці страхіття, то роблюся мов скажений — я ж і без того запальної вдачі. Таж сам твій лікар казав, що одна склянка мені не завадить. Я дам тобі золоту гінею[11] за одну чарчину, Джіме.

Він розпалювався дедалі дужче, і я вже почав боятись, щоб його не почув мій батько, якому було особливо зле того дня і який потребував цілковитого спокою. До того ж мене переконали лікареві слова, що їх тепер повторив капітан, а пропозиція хабара видалася мені образою.

— Не треба мені ваших грошей, — сказав я. — Заплатіть лише те, що ви заборгували моєму батькові. Я принесу вам склянку рому, але не більше.

Коли я приніс напій, він жадібно схопив його й вихилив одним духом.

— Гей, гей, — промовив він, — тепер мені трохи полегшало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я пролежу на цій старій койці?

— Принаймні тиждень, — відповів я.

— А побий його грім! — вигукнув капітан. — Тиждень! Я не можу так довго вилежуватись: вони за цей час накинуть мені чорний знак. Ці поганці вже натрапили на мій слід. Тюхтії, свого не могли зберегти, а тепер на чуже зазіхають! Хіба ж це по-моряцькому, хотів би я знати? Я ось чоловік ощадливий, я ніколи не тринькав гроші й не губив. Я знов обкручу їх круг пальця. Не страшні вони мені! Я відчалю від цього рифу, друже, і знову пошию їх у дурні.

Говорячи це, він на превелику силу підвівся з ліжка, так міцно впершись мені у плече, що я мало не закричав; ноги його, важкі, мов колоди, опустилися на підлогу. Дражлива мова в нього на устах аж ніяк не узгоджувалась із ледь чутним його голосом.

Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.

— Доконав мене цей лікар… — пробурмотів він нарешті. —У вухах дзвенить… Поклади мене знову…

Але перш ніж я встиг йому допомогти, він упав на спину і мовчки лежав так деякий час.

— Джіме, — озвався він нарешті, — ти бачив сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — перепитав я.

— Атож, Чорного Пса, — відказав капітан. — То лихий чоловік, але ті, що послали його, ще лихіші. Ось послухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорний знак, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… Ти вмієш їздити верхи, ге ж? Отже, сідай, кажу, тоді на коня й жени чимдуж до… А так, так. До цього клятого телепня-лікаря й перекажи йому, щоб свистів усіх нагору — судових там і всяких інших — і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбова», усю Флінтову зграю, всіх до одного, скільки їх ще лишилося живих. Я був за першого помічника на судні в старого Флінта. За першого помічника! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні,[12] коли лежав, помираючи, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не пришлють мені чорного знака чи поки не побачиш знову Чорного Пса або моряка на одній нозі. Оцього одноногого, Джіме, стережися найдужче!

— А що це за чорний знак, капітане? — спитав я.

— Це щось таке, як повістка на суд, друже. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки добре пильнуй, Джіме, і я поділюся з тобою порівну, слово честі…

Язик у нього почав заплітатись, голос поволі слабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:

— Ще ніколи жоден моряк не потребував так ліків, як я. — Після цих слів він забувся важким безтямним сном, і я вийшов.

Що я робив би, якби все в нас було гаразд, не знаю. Мабуть, розповів би все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пожалкує за своєю відвертістю й приб'є мене. Але сталося так, що ввечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике горе, що спало на нас, прихід сусідів, лаштування до похорону й різні господарські турботи так закрутили мене, що не було часу ані думати про капітана, ані боятись його.

Наступного ранку капітан зійшов собі вниз і пообідав, як звичайно їв він мало, зате багато пив — навіть більше, ніж була звичайна його мірка, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважився сказати йому слова всупір. Вночі напередодні похорону він був так само п'яний, як і завжди. Гидко було слухати його розгнуздану дику пісню в домі, повитому жалобою. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до хворого за багато миль звідси, і він не з'являвся поблизу нашого будинку після батькової смерті.

Я сказав, що каштан був слабий. І справді, здавалося,