Читати книгу - "Щастя Ругонів"

діяльність розгорталася тоді в атмосфері ворожості і суперечок. Ще за його життя автор «Ругон-Макарів» дістав проникливу оцінку у наших передових літераторів. Перекладач і пропагандист Золя на Україні, великий революціонер-демократ Іван Франко, не приховуючи помилок французького письменника, разом з тим зараховував його до «реального напрямку», підіймав його як «видатного художника» і як людину сильної, прямої і чесної вдачі.

Значні досягнення в аналізі спадщини Еміля Золя має радянське літературознавство. М. Ейхенгольц, М. Клеман, Б. Реїзов, І. Анісимов, Ол. Пузиков, С. Ємельяников, Ф. Наркір’єр, а на Україні В. Державин, С. Родзевич та ін., уникаючи суб’єктивістських суджень, незрідка властивих зарубіжним ученим, дали всебічну характеристику творчості Золя. І, головне, в значній мірі заповнили ту прогалину, яка існує в дослідженні художнього методу і поетики цього романіста. Та все ж, гадаємо, «проблема Золя» потребує ще багатьох зусиль для її глибшого розв’язання.

Цікаво було б, наприклад, докладніше проаналізувати, може, й не зовсім «академічне», а проте живе й важливе питання: в чому ж невловима принадність творів Золя, в чому секрет тої влади, яку й досі має над нами цей суворий «учений од літератури»? Хай нинішні французи кажуть, що є щось спільне між умовами Другої імперії та П’ятої республіки, і отже, в творах Золя вони знаходять співзвучність з власними переживаннями. Але для нас все це історично однаково чуже… Значить, справа в тому, що Золя, кохаючись у «людських документах» свого часу, мислив якось ширше і саме цим перекинув місток від XIX століття до наших днів. Крім того, це означає, що, дбаючи передусім про виховну вагу своїх творів, талановитий літератор ніколи не забував про інтереси читача, намагався зацікавити його засобами свого викладу для того, щоб легше було вкласти в схвильовану душу і збуджений мозок провідну ідею.

Ідеї і стиль Золя — складне й багатообіцяюче питання, що має бути вивчене на основі цілої творчості письменника. Та спробуємо з’ясувати хоч деякі сторони цього питання, говорячи про твір, яким відкривається шедевр Золя — серія «Ругон-Макари».

Під усіма літературними проблемами у мене криється проблема філософська, твердив Золя. І він справді незмінно лишався вірним головній суспільно-активній меті своєї естетики. Але при цьому часто порушував її штучну «експериментальну» догму заради ширшої і природнішої системи художніх засобів, які б повніше і яскравіше передавали багатобарвну панораму життя. Ця система видозмінювалася в залежності од тематичного відтінку кожного з романів. Стиль «Щастя Ругонів» теж дуже своєрідний. «Щастя Ругонів» має наукову назву «Походження», — писав Золя в передмові до цього твору. Разом з тим він говорив про нього як про «політичний памфлет». І перше, й друге цілком зрозуміло. Адже саме тут показані фізіологічні й соціальні коріння, з яких виростало «генеалогічне дерево» «піддослідної» сім’ї, члени якої посядуть провідні місця в кожному з двадцяти томів епопеї. В романі розповідається історія шлюбу прародительки сім’ї, нервозної дочки заможного городника Аделаїди Фук, з міцним селянином Ругоном і її пізнішого позашлюбного зв’язку з волоцюгою-контрабандистом Макаром, простежується дія спадковості у дітей і внуків «тітоньки Діди», спадковості, яка інтенсифікується відповідно до соціального середовища, де вони обертаються… П’єр Ругон, у якого нервова вразливість матері перетворилася на хитрість і підступність, а працьовитість і ощадність батька на хиже користолюбство, через одруження з лукавою і спритною донечкою торгівця олією Фелісітою Пеш потрапляє до кіл буржуазії і навіть місцевого дворянства. Від цієї пари походить паросль, що піднімається все вгору: наділений жадобою влади, політичний авантурник старший син Ежен далі висунеться на пост міністра На— полеона III (роман «Його ясновельможність Ежен Ругон»); позбавлений сумління, любитель грошей і насолод молодший — Арістід — буде виведений автором у пізніших романах під іменем Сакара, як один з найбільших фінансових аферистів Парижа («Здобич», «Гроші»). І тільки середній — Паскаль, талановитий і гуманний лікар, — попрямує до вершин науки чесним шляхом («Доктор Паскаль»). Нащадки Макара спускаються на суспільне дно. Його син Антуан — ледар, пропияка, паразит і провокатор, оженившися з дебелою базарною перекупкою Фіною, стане батьком Жервези — гарненької кривоніжки, яка з молодих років, рятуючися від брудного й тяжкого життя сім’ї, привчається до вина і, як про це пізніше розповість автор («Пастка»), загине нарешті страшною смертю від злиднів, пияцтва і розпусти. Світла постать юного республіканця Сільвера, внука Аделаїди і Макара, теж позначена в романі рисами спадковості. Та молодий робітник взяв краще від своїх предків: некорисливість бабки, вільнолюбство діда, емоціональність, здатність до екзальтованої мрії… «Щастя Ругонів» розповідає також про походження описуваної історичної епохи, бо головні події роману зосереджено навколо грудневого перевороту 1851 р., що призвів до встановлення Другої імперії.

Золя працював над цим твором три роки (1869–1871) і зібрав колосальний фактичний матеріал для змалювання перебігу грудневих подій у провінції, докладного опису місця дії, звичаїв та етнографічних властивостей маленького південного міста, не кажучи вже про студії над проблемою спадковості. А проте спроби проаналізувати роман, виходячи лише з критеріїв історико-політичної прози або «наукової», чи, як тоді висловлювалися, «клінічної», белетристики, виявляються недостатніми для того, щоб повніше розкрити ідейний зміст твору та його художню реалізацію. Прикладом цього може служити доповідь Моріса Агюлода на згадуваному Колоквіумі[6], у якій автор встановлював точність або неточність передачі окремих другорядних історичних фактів у романі Золя, висував на підставі архівних документів деяких персонажів роману тощо. Інакше кажучи, Агюлон у своєму дослідженні обмежився лише перевіркою вузько зрозумілої ним реалістичної правдоподібності «Щастя Ругонів». Так само мало дають для висвітлення загальної концепції роману спроби звести його аналіз тільки до вичерпливого уточнення політичного кредо Золя, яке ніколи не було в нього надто виразним.

Якщо зректися скрупульозного розгляду історичних подробиць та непевних політичних декларацій Золя і, головне, не надавати першорядної ваги «природознавчим» мотивам твору (бо цього не робить і сам письменник), то тоді відкривається перед читачем провідна тенденція цього роману-памфлета — палка й принципова критика влади буржуазії, що у XIX ст. стала ганебним і кривавим лихом народу Франції.

Дехто обвинувачував Золя в тому, що він нібито зробив надміру жахливою й огидливою картину розправи бонапартистів Пласана (Пласан — вигадана назва, за якою стоїть добре відомий романістові Екс) з республіканцями… Однак Золя вірно подав цей ганебний епізод національної історії. Крім того, він з усією очевидністю прагнув до ширших соціально-історичних узагальнень. Викриваючи звірячу ненависть буржуазних політиканів до «червоних», до «соціалізму» в 1851 p., автор начебто проводим паралель з кривавими репресіями проти комунарів 1871 p., бо, не сприйнявши Комуни, він засуджував її катів. Накреслена Золя