Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Якби мистецтво бою з биком було тривким, воно увійшло б до ряду вічних мистецтв, але це не так, і тому зникає разом із своїм творцем; а творіння вічного мистецтва не можна навіть оцінити по-справжньому, поки тлінну, тілесну оболонку митця не буде поховано під землею. Корида — мистецтво, пов'язане зі смертю, і смерть знищує його. Але ж, скажете ви, воно не може зникнути зовсім, бо в усіх мистецтвах кожен крок уперед, кожне відкриття розвиває хтось інший; так, справді, ніщо не зникає назавжди, окрім самого майстра. І було б втішно думати, що, якби зі смертю художника ми втрачали і полотна його, то, скажімо, відкриття Сезанна не зникли б, а використовувались би його наслідувачами. Дідька лисого.

Уявіть собі, що картини художника щезають разом з ним, а книги письменника після його смерті відразу знищують, і вони лишаються тільки в пам'яті тих, хто їх читав. Саме так воно і є у бою з биком. Майстерність, метод, технічні новинки, відкриття залишаються; але сам майстер, той, хто винайшов усе це, хто був пробним каменем, першопричиною, зникає, і поки не з'явиться інший, не менш видатний митець, мистецтво першого руйнується епігонами, спотворюється, розтягується, вкорочується, знекровлюється і втрачає найменшу схожість з оригіналом. Кожне мистецтво створюють тільки видатні особистості. Особистість — єдине, що має значення, а всі школи й напрями в мистецтві лише класифікують нездар. Коли ж приходить справді великий митець, він послуговується усім тим, що відкрили й осягли в його мистецтві попередники, у нього є виняткова здатність приймати або відкидати усталені цінності так блискавично, що здається, ніби знання народилося разом з ним, — бо ж як відразу Осягнути все, на що звичайній людині потрібне ціле життя; а потім великий художник переступає створене й відкрите до нього І народжує щось своє, власне. Але іноді видатний майстер Довго не приходить, а коли він нарешті з'являється, люди, які йнали колишніх великих, рідко визнають нового. Вони не хочуть зміна, а прагнуть зберегти все так, як за старих митців, як підкaзyє їм пам'ять. Проте інші,— сучасники, зрештою і старші,— визнають нових видатних художників за їхній дар осягнути все так неймовірно швидко. Старшим можна вибачити, що не відразу розпізнали справжнього майстра, бо вони, поки чекали, бачили стільки підробок, що стали дуже обачливі й навчилися не покладатись на свої почуття; вони довіряють тільки своїй пам'яті. А пам'ять, безумовно, річ ненадійна…

— Всі історії, пані, які тривають досить довго, завершуються смертю, і поганий оповідач з того, хто хотів би це замовчати. А надто історії про одношлюбність — всі вони неодмінно кінчаються смертю, і часто чоловік, що прожив щасливе подружнє життя, помирає страшенно самотнім. Окрім хіба самовбивці, немає самотнішої людини перед лицем смерті, ніж чоловік, який звікував з доброю дружиною і пережив її. Якщо двоє кохають одне одного по-справжньому, щасливого кінця не буває.

— Не знаю, сер, що ви розумієте під словом «кохання». У вас воно звучить якось недобре.

— Це старе слово, пані, проте кожна людина бере його собі новеньким і сама зношує до краю. Слово це наповнюється змістом, як куля повітрям, і так само швидко втрачає значення. Його можна проколоти, залатати й знову надути, мов ту кулю, і якщо ви самі не пережили кохання, цього слова для вас просто не існує. Всі говорять про кохання, але тільки на тих, хто спізнав його, лежить особливий карб, і я волів би мовчати про нього, бо що може бути безглуздішого, аніж теревенити про кохання… Як на мене, краще підхопити сифіліс, ніж закохатися в іншу жінку й розлюбити свою.

— А яке це має відношення до кориди, сер?

— Ніякого, пані, аніякісінького, це просто діалог: треба ж мені якось відробляти гроші.

— А мене зацікавило. Чи справді на людях, що спізнали кохання, лежить якийсь особливий карб, чи це ви сказали заради красного слівця?

— На кожного, хто пережив велике кохання, коли воно минає, лягає карб смерті. Я говорю це як натураліст, а не як романтик.

— Не дуже ви мене потішили.

— І не збирався, пані; мені лише хотілося чесно відробити свої гроші.

— А часом ви мене добре розважаєте.

— Сподіваюсь, пані, мені ще пощастить розважити вас.

…Стара пані. А як же воно сталося, юначе, що ви стільки говорите й так давно пишете про кориду, а самі не стали матадором? Чому ви не оволоділи цим фахом, якщо він вас так захоплює і ви переконані, що багато знаєте про нього?.

— Колись я пробував, пані, але невдало. Я був старий для цього, важкий і надто незграбний. До того ж постаттю я не підходив — широко там, де має бути вузько, і на арені я виступав як мішень, чи, швидше, як тренувальне опудало для бика.

Стара пані. І вас ні разу добряче не поранило? Як це вам вдалося вціліти?

— Вістря рогів затуплювали, пані, інакше бики мене розпанахали б, мов шкатулку з нитками.

Стара пані. Отже, ви билися з биками, яким заздалегідь підпилювали роги. Я була про вас кращої думки.

— Бився — надто сильно сказано, пані. Я не бився з ними, вони просто жбурляли мене по арені туди-сюди.

Стара пані. А вам доводилося мати справу із справді небезпечними биками? Може, тоді вас тяжко поранило?

— Так, я виступав з такими биками, проте залишився не-ушкодженим, якщо не зважати на безліч синців; коли я, через свою вайлуватість, оскандалився як матадор, то раз у раз падав бикові прямісінько на морду, вчепившись йому за роги, — точнісінько як грішник за спасителя на одній старій картині; принаймні з однаковим запалом. Це завжди викликало в публіці бурю веселощів.

Стара пані. А що ж бик?

— Якщо він був досить сильний, то відкидав мене геть. А ні, то я гарцював на його голові, а бик безнастанно силкувався Мене скинути, і так доти, поки комусь із глядачів не вдавалося схопити його за хвіст.

Стара пані. А де очевидці цих ваших подвигів, про які ви тут розбалакуєте? Може, це просто витвір вашої письменницької уяви?

— Та є тисячі свідків, пані. Хоча багато з них, можливо, вже повмирало від уражень діафрагми або інших внутрішніх органів, викликаних надмірним реготом.

Стара пані. І тільки тому ви відмовились від кар'єри матадора?

— Я вирішив не ставати матадором, пані, найперше через свою фізичну невідповідність, та ще зважаючи на щирі поради Друзів і на те, що з віком усе важче весело виходити на арену, хіба що після кількох чарок абсенту: це розпалює сміливість, але водночас