Читати книгу - "Комета прилітає"

у старому зеленому капелюсі і з люлькою в роті. – Привіт! – привітався мумрик. – Кидайте шворку! Чи не знайдеться випадково на вашому судні трохи кави? – Повна бляшанка! – зрадів Чмих. – І цукор теж. Мене звати Чмихом, я подолав щонайменше сто миль і майже всю дорогу сам стернував, удома в мене залишилася таємниця, що починається на літеру К, а завершується літерою Я! А це – Мумі-троль. Його тато збудував цілий будинок! – Он як! – мумрик зацікавлено поглянув на гостей. – Я Нюхмумрик. Нюхмумрик розпалив невелику ватру і поставив кавник. – Ти тут мешкаєш зовсім сам? – запитав Мумі-троль. – Я мешкаю то тут, то там… – відказав Нюхмумрик і приніс три горнятка. – Нині, скажімо, я тут, а завтра – деінде. Життя у наметі має свої переваги. А ви куди прямуєте? – До обсерваторії, – поважно повідомив Мумі-троль. – Треба подивитися на грізні зірки і з’ясувати, чи Всесвіт дійсно чорний. – То далекий шлях, – мовив Нюхмумрик. Вони надовго замовкли. Коли кава зготувалася, Нюхмумрик розлив її по горнятках. – Комети завжди дуже загадкові, – сказав він. – Прилітають і відлітають, коли їм забагнеться. Може, ніколи й не прилетять. – Що таке комета? – запитав Чмих, а в очах йому аж потемніло зі страху. – Не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Ви ж вибралися у подорож досліджувати грізні зірки! Комета – це самотня зірка з вогненним хвостом, яка стратила глузд і метається Всесвітом. Інші зірки обертаються навколо своїх орбіт, а комета може з’явитися будь-де. Навіть тут… – І що тоді буде? – прошепотів Чмих. – Нічого доброго. Земля розлетиться на друзки. – Звідкіля ти це знаєш? – дивувався Мумі-троль. Нюхмумрик знизав плечима. – Кажуть люди… Хочете ще кави? – Ні, дякую, – відмовився Мумі-троль. – Щось не маю бажання… – І я! – підтримав його Чмих. – Мені погано… Мене зараз знудить… Вони знову надовго замовкли, оглядаючи пустельний краєвид. Нюхмумрик вийняв губну гармонію і заграв якусь вечірню пісню. Тепер у небезпеки з’явилося ім’я – Комета. Мумі-троль глянув на небо, – сіре, спокійне і буденне. Але тепер він знав, що десь поза хмарами летить вогненна зоря з довгим палахкотливим хвостом, вона все ближче і ближче… – Коли вона прилетить? – запитав він зненацька. – Про це напевно відомо у вашій обсерваторії, – відповів Нюхмумрик і підвівся. – Принаймні нині увечері вона не з’явиться. Може, пройдемося трохи, доки не стемніло? – Куди? – затремтів голос Чмиха. – Та будь-куди, – пересмикнув плечима Нюхмумрик. – Але якщо тобі конче хочеться кудись, то можемо податися до Ґранатового Урочища. – Ґранати! – аж підскочив Чмих. – Справжні коштовні гранати? – Не знаю, чи справжні, – відказав Нюхмумрик, – але дуже гарні. Вони подалися в гущавину, обережно пробираючись між валунами та колючим чагарником. – Якби сяяло сонце, ґранати виблискували б іще гарніше, – мовив Нюхмумрик. Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду. Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки. – Обережно, – тихо застеріг Нюхмумрик. – Це тут. Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців – безліч крихітних комет у чорному всесвіті… – І все це належить тобі? – затамувавши подих, прошепотів Чмих. – Так, доки я тут мешкаю, – голос Нюхмумрика звучав безтурботно. – Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш… – А собі можна щось узяти, як гадаєш? – очиці Чмиха мрійно блищали. – За них можна купити собі вітрильник або самокат… – Бери, скільки хочеш! – засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях. Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі-троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла. Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності. – Агов! – долинув згори голос Нюхмумрика. – Ти довго там будеш порпатися? – Ще трішки! – закричав у відповідь Чмих. – Їх тут ще так багато… – Впала роса і стає холодно, – кликав Нюхмумрик. – Так-так. Вже йду… зараз… – відзивався Чмих, заходячи тим часом ще глибше в ущелину, де мерехтіли два великі червоні ґранати. І тут сталося щось жахливе: ґранати ворухнулися, кліпнули, підступилися ближче, а за ними з’явилося лускате тіло, що з шерехом, від якого холонула душа, пересувалося по камінні. Чмих верескнув лише раз, вмить розвернувся і кинувся навтьоки. Він побіг підстрибом, сторчголов, риссю, галопом до прямовисної стіни ущелини, а тоді подряпався вгору, чіпляючись змокрілими від страху лапками. Створіння під ним унизу тихо й погрозливо сичало. – Що на тебе найшло? – чудувався Мумі-троль. – Куди так поспішаєш? Чмих не відповідав, безтямно дерся угору, і, лише опинившись у безпеці, упав знесилений до ніг друзів. Мумі-троль з Нюхмумриком зазирнули вниз, у розпадину, і побачили велетенську ящірку, яка чипіла над купою гранатів. – Клянуся своїм хвостом! – прошепотів Мумі-троль. Чмих сидів поряд і ридав. – Усе вже минулося, – заспокоював його Нюхмумрик. – Не плач, маленький друже! – Ґранати, – хлипав Чмих. – Жодного мені не дісталося! Нюхмумрик сів коло нього і приязно мовив: – Я знаю. Нелегко доводиться тому, хто прагне володіти речами, мати їх, носити за собою. Я лише милуюся ними, а коли подаюся в мандри, вони залишаються у моїй пам’яті. Замість тягати важкі тлумаки з маєтками, я насолоджуюся мандрівкою. – Я міг нести їх у наплічнику, – понуро бубонів Чмих. – Однак дивитися на коштовності – це одне, а відчувати їх на дотик і знати, що вони твої, – зовсім інше. Чмих звівся на ноги і голосно висякав носа. Над ущелиною западала темрява, мовчазні й трохи засмучені, друзі поверталися назад. З Нюхмумриком подорож стала набагато веселішою. Він виводив на губній гармонії пісеньки, яких вони ніколи раніше не чули, навчив їх грати у покер і рибалити вудкою. Розповідав неймовірні, шалені історії. Навіть річка звеселіла, поплинула собі прудкіше, час від часу кружляючи в круговертях. Русло її звузилося, а Самотні Гори підступили ближче. Вершини тонули у хмарах, що й далі важкою ковдрою нависали над землею. Та жодної обсерваторії на видноколі. – Розкажи щось, – попросив Чмих. – Але ні слова про комети. Про щось гарне… Нюхмумрик сидів при стерні. – Хочете почути про гору, яка вивергає вогонь? Мумі-троль і Нюхмумрик поважно кивнули на знак згоди. Нюхмумрик натоптав свою люльку, припалив і почав розповідь: – Ось як воно було. Якось потрапив я