Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне – запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту, i в неї вихопилося: «Це що? Сто дев’яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк – вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та надто гучним.

– Це свiжовичавлений сiк, – упiвголоса пояснила я. – Хочеш апельсиновий?

– Хiба я з глузду з’їхала? – не заспокоювалася мама. – За такi грошi можна вдома цiлий тиждень харчуватися!

Обiд проминув в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися – вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М’ясо було недостатньо просмаженим, салат – недосоленим, вино – кислим.

– Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, – бiдкався тато. – Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки до нього – ото було б свято! – мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

– Який «Лiхтарик»? – охолоджувала його запал мама. – Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

– Хiба з пивом, – погодився тато.

…Наступного дня менi довелося давати iнтерв’ю.

– Доцю, тобi з газети телефонують, – урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. – Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися – не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав’ярнi поблизу мого будинку.

– У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, – увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. – Жахливi речi в розкiшних iнтер’єрах. Чому так? Для чого?

– Вас мої картини шокують? – перепитала я. – Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе – мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви все забудете, закривши журнал, альбом, сайт чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

– Ой! Плiвка не крутиться! – пробурмотiла вона. – Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового наплічника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись із полярністю i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала в горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком – вона перевела дух i натиснула на клавiшу запису.

– Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, – почала я спочатку. – А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти – це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю…

Зробила ковток – кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон – переконалася, що плiвка крутиться.

– Ми не уявляємо свого життя без Інтернету та мобiльного зв’язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, – я теж чомусь подивилася на диктофон.

– Ви – чи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?

– I ви, i ми. Звiдси – певнi сюжети, певнi контрасти…

– От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло в кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi… Або iнша робота – ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi – розгорнуті медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї…

Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.

Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.

– Кажуть, що ваша творчість – це колективна робота, – зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. – Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?

Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.

– Правда, – погодилась я. – Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеї – мої, загальне керiвництво – моє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.

– Але робота виходить пiд вашим iменем…

– Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо – це спiльний бренд, торгова марка. За нею – кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю – тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.

Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.

– А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?

Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв’ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.

– Важко уживаються, – усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. – У чоловiка депресiї, в хатi скандали…

Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.

– А як ви… – почала було журналiстка нове запитання.

– Вибачте, – зупинила її, – сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися…

– Я вас сфотографую, – миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити. – Ще раз! – реакцiя у неї була блискавична.

Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в об’єктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо, доки