Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

«Як це – віддати?! А де твої батько й мати? А де хліб святий?» – витріщила тоді на таке диво очі твоя мати Горпина.

«Вони не прийдуть».

«Це ж чому? Хворі чи як?…»

«Батько… проти», – необдумано сказав Ілько.

«От тобі й на! Батько проти! То чого ж ти до нас прийшов?! Хіба не знаєш, якщо хлопець хоче женитися і він не ледар, не сирота й не волоцюга, то треба йому спершу в батьків спитатися?»

А ти, Міловице, сиділа тоді біля столу й мовчала, а як почула материн відказ, то почала собі тихо хлипати в рукав сорочки.

«Йди від нас, хлопче, й не сором на все село! – показала Ількові рукою на двері твоя мати. – Бо бачу я, що засидиться наша Міловиця в дівках до старості, як будуть такі, як ти, сватачі приходити! Йди і не кажи нікому, чого входив у нашу хату».

«Не засидиться, тітко Горпино, бо я ось прийшов просити вас віддати Міловицю мені за жінку», – просився й далі твій Ілько.

А батько теж тоді сидів у хаті, але він більше мовчав, ждав, що скаже його жінка. Але як уже почув, що вирішила твоя мати, Міловице, то й своє батьківське слово вставив.

«Ото новина! – підвівся з лави твій батько Кіндрат. – Ти береш нашу Міловицю за жінку, твої батьки її не хочуть! То куди ж поведеш її жити?»

«Може ж, батько одумається», – сказав тоді Ілько.

«Як я почую своїми вухами, що твій батько не проти, то аж тоді буду слухати, Ільку, й тебе. А поки що, парубче, йди собі з нашої хати!» – притиснула на останніх словах мати.

А ти, дорога Міловице, підхопилася на ноги й стала суперечити матері.

«Мамо! Я таки піду за Ілька!» – кричала.

«Куди ти підеш? Куди?! Із одних злиднів у ще більші? – перекривила свої сухі уста твоя мати. – Ти ж чуєш, що Ількові батьки тебе не хочуть приймати?»

«А ми підемо до когось у найми, але одружимося!» – суперечила ти далі.

«У найми?! А чи ж ти знаєш, що таке найми, дурна Міловице? – це вже втрутився в вашу розмову твій батько Кіндрат. – Та вже краще жити у бідності, та в своєму господарстві, ніж наймитувати! Та й Ількові батьки до того не допустять і проклянуть, коли їх син через свою жінку муситиме наймитувати!»

«Нема більше про що говорити! – ляснула рукою об руку твоя мати. – Ти, Ільку, не сердься на нас, але поки не замиришся із своїми батьками й не матимеш від них дозволу, то ні про яке сватання й не говори, щоб і люди з нас не сміялися!»

«Ми хоч і бідні, – відступивсь до порога твій батько, – але гордість теж маємо й не накидаємося дуже собою!»

А ти, Міловице, тоді вже й уголос заплакала.

«А ти – цить мені, не плач і не журися, моя бідна дитино, – підійшла до тебе й погладила по голові мати, – не одні Чуйки на світі, перекажи це своєму батькові, – повернулася в бік Ілька, – віддамо Міловицю заміж до хороших людей, що й вам не рівня!»

«Тітко Горпино, я вас дуже прошу», – почав проситися Ілько.

«Йди! Йди, Ільку, з нашої хати! Не хочуть нас, то й ми не хочемо!»

Тяжко зітхнув тоді Ілько та й вийшов надвір…

Через вікно, либонь, Ілько чув, як у хаті плачеш ти, Міловице.

На вулиці притулився він головою до стіни й ще трохи чекав, що ти вибіжиш за ним услід. Ти й поривалася, Міловице, але мати тебе зупинила: «Ану мені з хати ні руш! Бо прокляну і тебе, і його!»

Пам’ятаєш, як цілий тиждень сиділа ти зачинена в хаті, бідна Міловице, й вислуховувала материні прокльони в бік Чуйків?

Ілько теж чомусь більше не приходив…

«Оце вони всі такі, чоловіки, – товкла одне й те саме твоя мати. – Ти думаєш, Міловице, що у нього будеш одна? Та Ілько вже давно знайшов собі дівку і багатшу, і кращу! Вже Текля з Ксеньом сміються, показуючи пальцями в наш бік. А ти, дурна, плач і дохни! Немає, дитино, щастя без багатства! Плюнь ти на Ілька й забудь його навіки! І поки ще не пізно, поки ще не рознесли по селі чутки про це сватання, схаменись та й приймай хліб від Стаська. Хлопець і багатий, і здоровий. Стаськова мати не гне кирпу від нас, а хоче тебе за невістку! Ти ж, Міловице, будеш у них як сир у маслі кататися! У Стаськових батьків і корови, й воли, і вівці. А хата ж яка, бачила? А садок? Та ще й коло худоби у них наймит робить. Не будеш повік бідувати!» – вмовляла.

«Я, мамо, люблю Ілька і більше ні за кого заміж на піду!» – ти все плакала.

«Любов, дочко, швидко минає! Подивися на мене, на мої чорні руки! – тицяла ще не стара мати покрученими пальцями перед твої очі. – Думаєш, що я не любила твого батька, як ішла за нього заміж? Любила! А де тепер та любов? Якби дівкою мала розум, то не бідувала б тепер так тяжко. Ти ж чуєш, що у нас в хаті від світанку й до поночі одна гризня?! Оце те, що через бідність від любові й осталося. Не хотіла я колись іти за Ксеня, Ількового батька, бо полюбила Кіндрата! То тепер тяжко жалію… Але ж нічого назад не вернеш. І не простить мені Ксень ніколи. А мені й соромно було зразу йому на очі показуватися, така я від роботи тяжкої й від злиднів зробилася. А він свою Теклю на високому возі возив та одягав її в нового кожуха й у хустини червоні… А я стидалася своїх босих ніг і сірої хустки. А як не було у мене гарної одежі, то й сердилася я на чоловіка, і почалася між нами гризня, сама тепер бачиш. Оце тобі, дочко, така любов…»

«Та ж Ілько – то не його батько, й не бідний він», – казала ти матері.

«Вже ж – не його батько! Але не будеш ти, Міловице, гарно жити з Ільком, як не захоче його батько, а він не хоче… А підете по наймах, та по чужих кутках тулитися, то де того багатства візьмеш? Будеш плакати, як я колись, або й ще гірше… А Стасько ж багатий, багато багатший за Ілька! – підіймала вгору порепані