Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

І вже й за руки пройшлися селом аж до твого обійстя, Міловице, попрощалися біля самих воріт і пообіцяли одне одному, що зранку-рано будете обоє говорити з батьками про своє весілля.

І була там, либонь, якась таємниця, що Ільків батько Ксень нізащо не захотів, щоб у його сина за дружину була саме ти, Міловице. І не так через тебе саму, як через твою матір Горпину.

«Вже нема куди, тату, тягти, – тихим голосом благав свого отця Ілько. – Потрібно мені якнайшвидше оженитися на Міловиці, бо я її дуже люблю і вона мене».

«То й що з того, що ти любиш?! – сердився Ксень. – Люби собі й далі! Але женитися на Міловиці тобі не дозволю. Не буду я для Міловиці весілля справляти!»

«Якщо не хочете, не робіть весілля, – просив за вас Ілько, – але благословити до вінця мусите, бо я вже не передумаю. Я Міловиці пообіцяв, що прийду її сватати, і вона своїй матері про те скаже. А ні, то мати віддасть її заміж за іншого!»

«То нехай віддає! – махав руками у той бік, де була твоя хата, Міловице, Ільків батько Ксень. – Нам яка від того біда? Дивися, чим Горпина здумала нас підманути: інший хтось її дочку перехопить?! Яка крутійка! А яка мама, така й доня, нема що сказати, гарна була б у тебе, сину, жінка! Ще не повінчалися, а вже лякає!»

«Тату, не кажіть так про Міловицю! Я все одно її братиму! Мені з нею жити, не вам!» – вже вголос сварився з батьком Ілько.

Коло батька тихо сиділа й ниділа, боялася щось сказати Ількова мати, Текля.

«Я проти Міловиці не маю нічого, може, вона дівчина й непогана, але я не буду родичатися з Горпиною!» – кричав Ільків батько.

«Але ж мені, тату, не з тіткою Горпиною жити!» – пробував проситися Ілько.

«Знаю, як це не жити! Поселиться у нас Міловиця, то й Горпина буде щодня тут. Це ж її дитина. Почне свої порядки встановлювати, спідницею тут волочити! А я цього не хочу! Міловиця до того ж бідна і на два роки старша за тебе. Вже хоч би брав, то якусь путню дівчину! – казав до Ілька батько. – Я не забороняю тобі женитися, хоч і молодий ти ще, але не дозволяю брати саме Міловицю і ніколи свою думку не зміню! І це вже моє останнє слово!»

Поряд із батьком хлипала Ількова мати Текля, вона, може, щось би й сказала, але боялась… І не мала здоров’я…

І тоді, Міловице, Ільків батько Ксень, почувши жінчине хлипання, грізно стукнув кулаком по столу, аж підстрибнула макітра, аж Текля схопилася на ноги. А Ілько теж збунтувався проти батька і сказав йому так: «Ну, тату, як собі хочете, але ми з Міловицею все ж таки поберемося, хоч би й проти вашої волі!»

«То й беріться собі! – відрізав батько. – Але знай, що весілля робити тобі не буду, в хату такої невістки не пущу і нічого не дам. Як візьмеш Міловицю, то дівай її хоч де хоч, а я знать про неї не знаю!»

Такий грізний був у Ілька батько, Міловице, ти ж пам’ятаєш? Ілько був у нього один син, а крім Ілька підростало в сім’ї Чуйків ще двоє дівчат. Ільків батько хотів, певно, Міловице, щоб його старший син узяв собі жінку з багатшої родини, та й син же у них був красень – високий, широкий у плечах, роботящий, а тут… Не встиг ще й на батьків попрацювати – давай йому своєї сім’ї!

І ти ж знала, Міловице, що казали люди в селі: Чуйки ніколи не були ледачі, в їхньому роду всі чоловіки гарні хазяї.

Ксенів рідний брат Степан навіть їздив в Америку й заробив там грубі гроші. За ті гроші спорудив собі велику хату на два боки, розвів повний двір худоби, накупив землі… А Ільків батько нікуди не їздив, от йому й думалося, що, може, колись його син вибився б у люди і батько тоді ним гордитися міг. А як породичається з твоєю матір’ю, з вашою, Міловице, бідністю…

А ще, знаєш, Міловице, говорили тоді в селі люди, що колись, коли ще був Ільків батько Ксень парубком, то згордувала ним твоя мати Горпина, як прийшов він до неї свататися, та ще й дуже висміяла…

Час минув, але Ксень не забув Горпині насмішок. І тепер не захотів її дочки, тебе, Міловице…

* * *

Тільки ж і твій Ілько був упертий, як і його батько, дорога Міловице, й того, що він був вирішив, теж уже не хотів міняти.

Твого Ілька мати Текля була, Міловице, як ти, маленька й тиха, і своєму чоловікові вона більше змовчувала. Звикла Текля коритися, бо, як би вона й що не зробила, ніколи до кінця не могла вгодити чоловікові. І Ксень більше ходив насуплений та мовчав.

Зате у Ксеня, як у господаря, скрізь і в усьому був порядок, ні в кого він нічого не просив, але й сам нікому не позичав. Відгородився Ільків батько Ксень від сусідів високим тином, затулився від дороги дубовими ворітьми, й у двір не міг ніхто заглянути. Ось такий був відлюдько батько твого Ілька. А те, що син без його дозволу вирішив вибрати собі жінку, та ще й ту, мати якої була йому заклятим ворогом, доводило Ксеня до люті великої й ненависті до тебе, Міловице…

«Ксеню, може, нехай би собі син женився на Міловиці…» – жаліючи Ілька, як і кожна мати, підняла було голос за тебе Текля.

«Що?! Йди он і за дівчатами дивися, маєш дочок, їх повчай! Халавірка! – кричав до своєї жінки осатанілий Ксень. – А йому (це про твого Ілька), як піде свататися до Міловиці, нехай не буде повік ніякої долі!» – сипав прокльонами.

Ілько тоді, Міловице, тяжко встав з-за столу, накинув на плечі стару свитку і, сказавши «добраніч», пішов собі спати в клуню.

«Та краще б ти увесь свій вік парубкував!» – кричав йому навздогінці його батько.

«Не кажи такого! – либонь, пробувала зупинити свого чоловіка Текля. – Не кажи! Бо, буває, що в такий час…»

А пам’ятаєш, рідна Міловице, як уперше прийшов Ілько до вашої хати?

«Тітко Горпино, прийшов я до вас просити, щоб віддали за мене заміж Міловицю», – понуро топчучись біля низенького порога