Читати книгу - "Суча дочка"

пускала, хіба на свята. І то наказувала пізніше десятої години додому не повертатися. Дівчина соромилася друзям сказати, що їй не можна довго гуляти, тому більше сиділа вдома. Андрій тоді не зводив із неї погляду. Оленка ніяковіла під тим поглядом, бо ще не зустрічалася з хлопцями, хіба сусідський котрий проведе з клубу, щоб не боялася. Юнак наздогнав її відразу, коли вийшла з танців. Запізнишся — мати більше не пустить.

— Не боїшся сама? — запитав нарочито весело.

Оленка не знайшлася що відповісти. Так і йшли мовчки, мало не півдороги. Нарешті юнак знову обізвався:

— Я тебе раніш на танцях не бачив. — І додав насмішкувато: — мати не пускає?

— А твоє яке діло? — образилася вона тоді. — Може, й не пускає.

— Справді не пускає? — запитав уже серйозніше.

Оленка не відповіла, тільки опустила голову. Біля свого дому не зупинилася, хотіла відразу зайти у хвіртку, та Андрій притримав її за плечі:

— Не ображайся. Я тебе чекатиму завтра.

Скільки потім тих «завтра» було у них: щасливих, закоханих. І от тепер…

Тепер Оленка боялася завтрашнього дня. Які розмови підуть по селу — Люба, напевно, поїде з дитиною до матері? А куди ж іще? Швидше б уже вечір та на роботу йти. Цілу добу вона буде зайнята і не матиме часу на постійні роздуми. По телефону завтра дізнається, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тільки-но прийняла зміну. Назвала Любине прізвище, сказала, коли поступила у відділення. Їй відповіли, що такої нема і не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кінці проводу сердито кинули слухавку.

Вона з жахом думала про те, що подруга обдурила — не пішла у пологове відділення, нарочито відправивши її з-під дверей. Усю ніч не знаходила собі місця, але із самого ранку покликали до телефону: дзвонила Люба, сказала, що все добре — народився хлопчик, живий, здоровий, а то якась помилка трапилася вчора.

— Ти не приходь до мене, — аж ніби наказала у кінці розмови. — Не треба — я не хочу. Забирати прийдеш, принесеш, що я там приготувала, а зараз не треба ходити.

— Чому? — запитала здивовано Оленка. — Я їсти принесу.

— Не треба мені твоя їжа, — різко обірвала Люба й кинула слухавку.

Оленка намагалася зрозуміти подругу й виправдати. «Невідомо, що б я робила на її місці», — заспокоювала себе і чекала, коли дитину й Любу випишуть із пологового будинку.

У призначений день прийшла до лікарні з дитячими речами. Одягнена Люба вже чекала на неї. Оленку вразило її обличчя: худорляве й до того, воно ще більше схудло й видовжилося. Під очима темні кола, губи весь час смикалися посміхнутися й не посміхалися. В очах — мука, наче ізсередини роздирав неймовірний біль. Мовчки забрала в Оленки речі, передала медсестрі, щоб винесла дитину. Через деякий час та вийшла з немовлям. Хотіла віддати Любі, та Оленка першою простягла руки:

— Давайте мені, — обережно взяла пакуночок із дитиною, глянула в личко, посміхнулася — красень.

— Ходімо вже, — смикнула її за рукав Люба.

По дорозі думали, що сказати хазяйці, аби та не вигнала з квартири.

— Скажемо, що тільки на два-три дні, а потім ти поїдеш у село, — запропонувала першою Оленка.

Люба на те лише мовчки хитнула головою.

Хазяйка квартири здивовано стояла у дверях і дивилася на них крізь товсте скло окулярів, спочатку нічого не розуміючи, потім обличчя її набрало суворого вигляду.

— Такі квартирантки мені не потрібні, — промовила сухо. — Два-три дні я потерплю, а потім куди хочете, туди й ідіть.

Оленка занесла немовля до кімнати, поклала на своє ліжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зігріти, й розгорнула дитячу ковдру.

— Зовсім як лялька, — здивувалася вголос, — таке манюсіньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? — глянула зацікавлено на подругу.

— Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки — нехай лежить. — Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.

— Кажу ж тобі, — Оленка почала розмотувати дитину. — Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.

На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.

— А це вже ми знімемо, — легенько розв’язала й почала читати:

— «Хлопчик — Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозуміла — Самойлюк? — Оленка здивовано глянула на Любу.

— Як це — Самойлюк, а не Карпенко?

Люба вихопила з рук бирку, прочитала і зле глянула на подругу:

— Потім поясню.

— Ні, поясни тепер, — Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру і переклала на Любине ліжко. — Чому дитина записана на моє прізвище?

— Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, — розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. — І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.

— Ти все брешеш, — Оленка пильно глянула подрузі в очі. — Я зараз поїду в лікарню.

— Нікуди ти не поїдеш, — Люба міцно стиснула Оленчин лікоть. — Я візьму документи й сама поїду, а через пару днів оформлю свідоцтво про народження, і все. Та перестань приндитися — подруга називається. Замість того, щоб допомогти, через усяку дрібницю істерику закатуєш.

— Але ж так не можна, — Оленка глянула на дитину і сіла на своє ліжко. — Тому ти боялася, щоб я не прийшла провідувати? Тепер мені ясно.

— Що тобі ясно? Що? Те, що мені треба було на вулиці народжувати без документів? — мало не крикнула Люба. — Іди, коли хочеш, — розказуй.

Оленка нікуди не пішла, а на другий день Люба її попросила:

— Лєнко, відчергуєш, побудеш із малим, а я до матері з’їжджу, а то, чого доброго, подасть на розшуки.

Із села приїхала сердита й схвильована.

— Дурепа стара, — промовила ще з порога. — Ледь битися не кинулась, коли я зайшла в хату. Де ти була, сяка-розтака? Чому на очі не показуєшся? А спробувала б я їй за дитину сказати. З’їздила до матері, називається.

— Що ж нам тепер робити? — запитала злякано Оленка.

— Не знаю, — Люба безсило притулилася до дверей. — А ця сліпа курка вже виганяє з хати?

— Ще нічого не казала.

— Ну й добре, — полегшено зітхнула Люба і почала роздягатися.

Немовля спало на ліжку поруч із матір’ю, але як тільки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидві боялися, щоб дитина не плакала, особливо — вночі, по черзі носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Більше спав, а коли прокидався,