read-books.club » Пригодницькі книги » Сонячний Птах 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячний Птах"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сонячний Птах" автора Вілбур Сміт. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза / Бойовики / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 173
Перейти на сторінку:
мить я пережив уперше – неусвідомлено викинула руки навколо моєї шиї й обняла мене. – О, я така збуджена, я можу померти від хвилювання. Коли ми туди вирушаємо?

Я їй не відповів. Я навряд чи почув її запитання, я стояв і втішався відчуттям її великих теплих грудей, що притиснулися до мене.

– Коли? – знову запитала вона, відступаючи, щоб подивитись мені в обличчя.

– Що? – запитав я. – Що ти сказала?

Я водночас почервонів і затнувся. Вона засміялася.

– Коли ми їдемо туди, Бене? Коли ми вирушаємо на пошуки твого загубленого міста?

– Розумієш, – я замислився, як відповісти їй найделікатніше. – Спочатку туди вирушимо я і Лорен Стервесант. Ми відлітаємо у вівторок. Лорен нічого не згадував про асистента, тож я не думаю, що в розвідку поїдеш і ти.

Саллі відступила назад, упершись у боки руками, стиснутими в кулаки, подивилася на мене недобрим поглядом і запитала з оманливою лагідністю:

– Хочеш поб’ємося об заклад?

Я готовий битися об заклад лише тоді, коли маю шанс його виграти, тому я наказав Саллі пакуватися. Тижня було забагато для цієї роботи, бо Саллі професіоналка й подорожує з легким багажем. Її особисті речі помістилися в одну невеличку валізу й черезплічну сумку. Її альбоми та фарби займали більше місця, але ми переглянули наші книги, щоб не брати одну книжку двічі. Моє фотографічне обладнання – ще один великий вантаж, а торбини і ящики для зразків разом із великою скринею для полотен і картин громадилися величезною купою в одному з кутків мого кабінету. Ми зібралися за двадцять чотири години, а протягом наступних шістьох днів марнували час, сперечаючись, умираючи від нудьги, влаштовуючи дрібні сварки й пильно роздивляючись фотографію, яка поступово втрачала свою блискучу глянцеву поверхню. Коли наша напруга сягала точки вибуху, Саллі замикалася у власному кабінеті й намагалася працювати над перекладом наскельних написів із Драй Коппена або символічних малюнків із Вітте Берга. Наскельні малюнки, написи та переклад стародавнього письма були її спеціальністю.

Я нетерпляче мандрував виставковими кімнатами, стираючи пилюку з експонатів, обмірковуючи той або той новий спосіб розташування скарбів, що заповнювали наш склад і кімнати на горищі, переглядаючи прізвища у книзі відвідувачів, виконуючи роль гіда в екскурсіях школярів, – роблячи геть усе, аби тільки не працювати. Зрештою я підіймався нагору й стукав у двері кімнати Саллі. Іноді вона казала: «Заходь, Бене». А іноді її відповідь звучала зовсім інакше: «Я зайнята. Чого тобі треба?» У таких випадках я йшов провести годину в секції африканських мов у товаристві суворого велетня Тимоті Маґеби.

Тимоті почав працювати в інституті прибиральником і підмітальником; це було дванадцять років тому. Мені знадобилося півроку, аби відкрити, що, крім рідного південного сото, він розмовляє ще шістнадцятьма діалектами. Я навчив його вільно володіти англійською мовою за півтора року, писати нею – за два роки. Через два роки він вступив до одного з вищих навчальних закладів, ще через три здобув диплом бакалавра мистецтв, став магістром у наступні два роки, які були для цього потрібні, після чого заходився готувати докторську дисертацію з африканських мов.

Тепер він розмовляє дев’ятнадцятьма мовами, включно з англійською, тобто знає на одну мову більше, ніж я, і він єдиний чоловік, якщо не брати до уваги мене, – а я ж прожив дев’ять місяців у пустелі з маленькими жовтими людьми, – який розмовляє діалектами північних бушменів і також бушменів Калахарі.

Для лінгвіста це надзвичайно мовчазний чоловік. Коли він розмовляє, то розмовляє basso profundo,[2] що вельми пасує до його величезного тіла. Шість футів п’ять дюймів заввишки, вкритий м’язами, наче професійний борець, він рухається з грацією танцюриста.

Він мене зачаровує, але трохи й лякає. Його голова цілком безволоса, поголений і змащений округлий череп блищить, як гарматне ядро в темну ніч. Ніс у нього широкий і плаский, ніздрі дихають полум’ям, губи мають темно-червоний колір, а за ними проблискують великі й міцні білі зуби. З-поза цієї незворушної маски крізь прорізи очей просвічує лють закутого в ланцюги дикого звіра і вряди-годи спалахує, як далека блискавка літньої грози. Біля нього відчувається якась сатанинська присутність, попри білу сорочку й темний діловий костюм, і, хоч протягом дванадцятьох років я провів чимало часу в його присутності, я ніколи не міг виміряти темні глибини, що розверзалися під цими чорними очима й чорною шкірою.

Під моїм не вельми суворим наглядом він керує відділенням африканських мов інституту. П’ятеро молодших африканців, четверо чоловіків і одна дівчина, працюють під його управлінням, і вони вже опублікували авторитетні словники сімох головних африканських мов, якими розмовляють у Південній Африці, і накопичили рукописний і друкований матеріал, що забезпечить їх роботою на наступні сім років.

Із власної ініціативи, лише з моєю невеличкою допомогою та підбадьоренням, він опублікував два томи африканської історії, які спричинили справжній шторм істеричних образ і звинувачень від білих істориків, археологів та оглядачів. У дитинстві Тимоті був учнем свого діда, чаклуна, знахаря й охоронця історичної традиції свого племені. Залучаючи до містерій онука, дід переводив його в стан гіпнозу й видрукував усю історію племені на його мозку. Навіть тепер, через тридцять років, Тимоті спроможний провалюватися в транс і цілком пригадувати всю ту безліч легенд, фольклору, особливості неписаної історії та магічної доктрини. Діда Тимоті судив неприхильний до африканської культури білий суддя й засудив його до страти через повішення за участь у серії ритуальних убивств – це сталося за рік до того, як Тимоті мав завершити свою науку й бути прийнятим до стану чаклунів. Проте дід залишив у спадок Тимоті чимало відомостей незрозумілих і сумнівних, чимало таких, які не можна опублікувати через їхню або надто безсоромну, або небезпечно вибухову суть, а решта були надзвичайно цікавими й моторошно жаскими.

Я запозичив багато інформації з неопублікованих матеріалів Тимоті для своєї книжки «Офір», а надто, коли писав ті ненаукові й «популярні» розділи, в яких ідеться про стародавню легенду, де розповідається про расу білошкірих і золотоволосих воїнів, що припливли з-за моря, добували тут золото, поневолили племена аборигенів, будували міста, оточені мурами, й процвітали тут сотні років, перш ніж зникли, майже не залишивши по собі сліду.

Я знаю, що Тимоті редагує інформацію, яку передає мені: деяка є надто секретною, вона захищена могутніми табу й відкрити її дозволено лише висвяченим у таємниці. Я переконаний, що велика частина тієї приховуваної інформації має стосунок до легенди про стародавніх завойовників. Тож я ніколи не відмовляюся від спроб щось випитати в Тимоті.

У понеділок уранці, коли Лорен мав повернутися

1 ... 4 5 6 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячний Птах"