Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— А я тобі розкажу ось яку притчу… — Дідусь Яків і баба Циля знали багато життєвих історій і приповідок — за столом панувала атмосфера сімейного затишку й любові.

Спитався Мойша в рабе: «Чому, коли люди стають багатими, вони не бачать бідних?» Рабин підвів його до вікна: «Що ти бачиш за вікном на вулиці?» — «Людей», — відповів Мойша.

Тоді вони підійшли до дзеркала. «А кого ти бачиш тепер?» — «Себе…»

«А подивися, що і віконна шибка, і дзеркало зроблені зі скла, лише дзеркало покривається ще сріблом, і цього достатньо, щоб ти перестав бачити людей…»

— Ось так, Мірочко, може змінити людей багатство, а я хочу, щоб ви бачили людей і допомагали їм, а вони — вам, тому що не все й не завжди можна купити…

— Навіть за золото?

— Навіть за золото, щастячко моє.

— А Сашка, наш сусід, казав, що чого не можна купити за гроші, то можна купити за ду-у-уже великі гроші.

— І що, сестричко, як він тобі купить, наприклад… авто — то ти з ним навіть одружишся?

— Хіба ще в носі перестане длубати й руде волосся пофарбує…

— От бачиш, схоже, що твоєї прихильності він навіть за ве-е-еликі гроші не купить!

— Таки-так, — додав дідусь, а ще — ні здоров’я, ні поваги, ні розуміння, ні співчуття… Та й доброго слова поза очі… Бо саме таке є правдивим…

Після вечері наїдки опинилися в холодильнику американського виробництва «Монітор-Топ», який у тогочасному Львові був дивом небаченим у єдиному екземплярі — це була нова комерційна задумка глави сім’ї, узята більше на дослідження, аніж на користування. Він гуркотів, як міні-танк, і тим загрозливіше, чим більше їжі прийняв. Мірочка дуже любила ставити на нього свою механічну забавку — потішну курочку: та від вібрації ще більше підскакувала, і дівчинка, сміючись, ловила її під час падіння… Холодильник дуже полегшував кухонну роботу й приготування їжі, хоча бабуся Циля командувала деяку частину продуктів віддавати або Ядвізі, або роздавати, бо ті, за її уявленням, не могли так тісно сусідити в холодильнику. Ядвіга вдячно приймала дарунки, бо вдома було кому їсти — чоловік Іван і син Збишек любили підзаправитися, аби було чим.

Надворі вже добре посутеніло, Ядвіга помила й підготувала весь посуд на завтра, загасила всі свічки, попрощалася з господарями й у супроводі єдиного й улюбленого свого сина Збишека вирушила додому. Ядвіга не просто розглядала Зільберманів як джерело прибутку, а й з великою шаною ставилася до них; їй дуже подобалася та повага, яку вона спостерігала всередині сімейства, особливе ставлення до його жінок. Такого їй хотілося й у своїй сім’ї. На жаль, усі домашні сварки, незалежно від причини, теми, глибини, запечатувалися брутальними словами чоловіка Івана: «Ти польська свіня!..» Невідомо, чи пишався він тим, що сам українець, але цими словами він робив боляче Ядвізі, яка не любила сварок і намагалася все робити на догоду чоловіку. Але проти цього безглуздого аргументу вона не мала ні плану дій догоджання, ні шансів щось змінити… На щастя, Збишек не пішов поведінкою в батька, і Ядвіга мала від нього, як належить від вдячної дитини, і поміч, і увагу й сподівалася на прихильну долю для сина.

Шістнадцятирічний Збишек удень уже підпрацьовував на ліжковій фабриці, а потім ходив у вечірню школу, де такі самі бідаки, як і він, намагалися щось засвоїти, хоча часто монотонний голос викладачки переривався звуком удару чергового сонного лоба об дерев’яну стільницю парти, що викликало істерику й відчай у молодих научительок та басовитий регіт хлопчаків. Але виходило на те, що основна мета відвідин ним школи була не отримати цінний в очах матері документ, а поспілкуватися з щонайбільшою кількістю люду. Здавалося, що Збишек знав усіх — якщо не цілий Львів, то пів-Львова точно. Його комунікація з різними за віком і статусом людьми в поєднанні з молодим жвавим інтересом до життя зробили його майже знаменитим; коли він виходив на вулицю, то як не він, то його зачіпали добрим словом чи жартом усі. Суботніми вечорами він був зіркою центрального парку, де панство Львова відпочивало в танцях. Спочатку спостерігаючи, а потім вправляючись із кріслом перед стареньким домашнім дзеркалом, Збишек досяг небаченої майстерності у вальсах, польках, краков’яках і танго, і не один неповороткий учений пан охоче би віддав свою вченість за те, щоб виробляти танцювальні викрутаси з такою легкістю, як спритний Збишек. Може, уже і яка красуня залюбки зголосилася б до проводжання з танців, але хлопець зазвичай спішив до матері, щоб супроводити її додому від Зільберманів. Давид і Збишек відчували взаємну приязнь: Давиду, який був урівноваженим і стриманим, імпонувала розкута щирість Збишека — він був його вікном у життя реального Львова, а тому подобалися його виваженість і глибокі знання з основ наук, які Давид штудіював у приватній єврейській школі й міг легко та доступно пояснити. Юнаки домовились у неділю зранечка піти порибалити на Полтву, але попереду ще була субота, наповнена в Збишека домашніми справами й, звісно ж, танцями, а в Давида планувався великий бенкет…

Ранок суботи розпочався для Ядвіги на кухні Зільберманів: тривала підготовка до прийому поважних гостей; роботи на неї одну було багато, але якби існували кухонні перегони Львова, то Яга би точно перемогла — до званого обіду все було готово. Вона шанобливо зустрічала відомих гостей: рабина Єхескеля Лєвіна, який ще й до того випускав популярний у Львові тижневик та славився неабияким умінням вести інтелектуальні бесіди й давати розумні поради; пані Нафталі Ландау — відомого інженера, адвоката Ізидора Еліаша. Дім сповнився сміхом, жартами, дочікувалися доктора Генріка Ляндесберга, викладача медицини.

— Світ гарний, тільки люди його псують, — прямо з порогу почав вибачатися пан Генрік. — Не той студент пішов, ой не той, скажу я вам… Іспит із першого разу скласти не можуть… Пишуть, пишуть, пишуть — я чекаю, чекаю… Уже й кажу їм, що в тюрмі завжди двоє сидять: один за ґратами, інший перед ґратами — не доходить; здавайте й виходьте — так ні, чекають манни небесної: раптом щось пригадають. А що там гадати — знання, як гроші в гаманці: або їх нема, або нема зовсім… О-о-о, хвала Творцю, що благословив цей дім такими дітками й таким багатим столом!

До мови вступив своїм приємним баритоном рабин Лєвін:

— Возрадуємося нині тим, що до нашої громади свідомим і розумним словом відтепер долучається Давид, —