Читати книгу - "2001: Космічна одіссея"

Утім, тепер Задивлений на Місяць завмер, побачивши їх, відступив назад, потім рушив уперед, намагаючись зрозуміти свої імпульси. Немов сновида, австралопітек почав нишпорити по землі, шукаючи щось, хоч, що саме шукав, він не міг би пояснити, навіть якби вмів розмовляти. Задивлений на Місяць пізнав цю річ, коли побачив її.

Він підібрав важкий загострений камінь близько п’ятнадцяти сантиметрів завдовжки, і, хоч тримати його було не надто зручно, цей камінь мав згодитися. Примат змахнув рукою з каменем, спантеличений її збільшеною вагою, він тішився відчуттям сили й влади. Тоді Задивлений на Місяць почав обережно підходити до найближчої свині.

Йому трапилося молоде порося, дурне навіть за невибагливими стандартами розуму бородавочника. Хоч воно й помітило австралопітека кутиком ока, але не сприйняло мавпу серйозно, допоки вже не було запізно. Та й чому бородавочник мав підозрювати цих безпечних створінь у якихось лихих намірах? Бородавочник прошкував своєю дорогою, риючи траву, аж поки кам’яний молот не знищив його невиразну свідомість. Решта стада й далі собі паслася, нічим не потривожена, убивство було тихим і швидким.

Інші примати здивовано й захоплено спостерігали за цим дійством. Тепер вони зібралися навколо свого ватажка. Потім один із них підняв скривавлений камінь і почав гатити по мертвій свині. Інші наслідували його, використовуючи палиці й каміння, які тільки могли знайти, аж поки їхня жертва не перетворилася на брудне місиво м’яса та кісток.

Відтак їм стало нудно, деякі людиноподібні розбрелися по довколишній місцевості, доки інші нерішуче завмерли над понівеченим трупом — майбутнє світу чекало на їхнє рішення. Минуло надзвичайно багато часу, аж раптом одна з самиць-годувальниць почала лизати закривавлений камінь, який вона тримала в руці.

А ще більше часу знадобилося Задивленому на Місяць, хоч йому вже стільки було показано, щоб зрозуміти: він більше ніколи не голодуватиме.

Розділ 4

Леопард

Хоча знаряддя, якими їх запрограмували послуговуватися, були доволі примітивні, вони могли змінити світ і зробити австралопітеків його господарями. Найпримітивнішим із цих знарядь був ручний камінь, що збільшував силу удару, і ломака з кістки, яка подовжувала досяжність об’єкта та вберігала від іклів і пазурів розлюченої тварини. Із цими знаряддями вся та нескінченна ходяча їжа, яка мешкала в савані, тепер належала людиноподібним.

Проте австралопітеки потребували допоміжних знарядь, бо їхні зуби й нігті не могли розшматувати щось більше за кролика. На щастя, Природа забезпечила їм прекрасні інструменти, залишалося тільки виявити достатньо розуму, щоб їх дібрати.

По-перше, примітивний, але дуже ефективний ніж та пилка — модель, яка служила наступні три мільйони років, — нижня щелепа антилопи із зубами. Її істотно не вдосконалювали до появи сталі. Ще шило або кинджал у формі рогу антилопи і, нарешті, скребки, зроблені з повної щелепи будь-якої маленької тварини.

Камінь, ломака, ріг-кинджал, кістковий скребок — ці чудові винаходи допомогли австралопітекам вижити. Людиноподібні швидко визнали знаряддя за символи могутності, але минуло багато місяців перед тим, як їхні неповороткі пальці навчилися зрештою використовувати їх.

Можливо, якби австралопітеки мали більше часу, вони могли і власним розумом дотумкати до такого дивовижного й чудового використання природної зброї як знаряддя. Проте обставини повстали проти них, і навіть тепер з інструментами людиноподібні мавпи могли згинути навіки в тих тисячоліттях, що пролягли від них до людини.

Приматам випав золотий шанс. Другої такої нагоди вже не буде; їхнє майбутнє, якщо висловлюватися надто літературно, у їхніх руках.

Місяць повнився й зникав, діти народжувалися й іноді виживали, виснажені, беззубі тридцятилітні старі помирали, уночі леопард забирав свою данину, Інші щодня погрожували їм із протилежного берега струмка — і плем’я процвітало.

Австралопітеки добре засвоїли уроки, тепер вони могли запросто впоратися з усіма інструментами, які їм довірили. Навіть згадка про голод зникла з їхніх мізків, і хоча з початком полювання бородавочники стали лякливими, були ще газелі, антилопи й зебри, яких на рівнині паслася сила-силенна. Усі ці й інші тварини стали здобиччю новоспечених мисливців.

Австралопітеки більше не зомлівали від голоду, тепер вони мали час і на відпочинок, і на перші зародки мислення. Це нове, краще життя сприймалось як належне, людиноподібні не пов’язували його з монолітом, який досі стояв біля стежки до струмка. Якби вони колись і замислилися про причини таких змін, то поставили б їх на карб своїм розумовим здібностям. Та вони вже й не уявляли собі, як можна жити по-іншому.

Одначе жодна утопія не ідеальна, і ця теж мала певні вади. Першою з них був леопард-людожер, чия пристрасть до австралопітеків навіть посилилася відтоді, як вони стали вгодованішими. І друга — плем’я на іншому березі річки. Якимось дивом Інші вижили, уперто відмовлялися помирати з голоду і далі дратували плем’я Задивленого на Місяць.

Проблема леопарда була розв’язана почасти випадково, почасти завдяки серйозній, майже фатальній помилці Задивленого на Місяць. Утім, спершу ідея, яка спричинила помилку, здавалася такою чудовою, що ватажок аж пританцьовував з утіхи, радіючи, що це спало йому на думку. Напевно, його й не варто надто обвинувачувати за те, що не передбачив усіх можливих наслідків.

Плем’я досі іноді переживало лихі дні, хоч тепер це вже не мало безпосереднього стосунку до їхнього виживання. До сутінок вони не змогли нічого вполювати, і Задивлений на Місяць повів своє втомлене й роздратоване плем’я назад до прихистку на ніч. На порозі власної домівки вони знайшли один із рідкісних дарунків фортуни.

На стежці лежала доросла антилопа. Вона зламала задню ногу, але ще мала сили боротися, тож шакали трималися від її гострих рогів на шанобливій відстані. Хижаки були терплячі, вони знали: треба лише дочекатися слушної миті.

Але шакали геть забули про конкуренцію за їжу. Коли з’явилися людиноподібні, їм довелося втекти з сердитим гарчанням. Спершу австралопітеки також насторожено кружляли навколо здобичі, тримаючись подалі від її небезпечних рогів, а потім кинулися в наступ із палицями й каменюками.

Це зовсім не був швидкий скоординований наступ, до того часу, як нещасна тварина померла, сонце вже майже сіло і шакали знову посміливішали. У душі Задивленого на Місяць боролися два сильні почуття — страх і голод, він повільно усвідомлював, що його зусилля можуть виявитися марними. Залишатися довше поза печерами було надто небезпечно.

Потім Задивлений на Місяць іще раз підтвердив власну геніальність. Напруживши уяву, він подумки переніс убиту антилопу до своєї безпечної печери. Ватажок почав тягнути тушу в бік скелі, а інші, зрозумівши його намір, кинулися допомагати.

Якби він знав, як важко тягти вбиту антилопу, то ніколи б