Читати книгу - "Небудь-де"

— Так, — сказав Ричард. — Столиком на трьох, на сьогодні. Гадаю, я замовляв його. І якщо таки замовляв, то я підтверджую замовлення. А якщо не замовляв, то хотів би замовити. Будь ласка.

Ні, вони не мали запису про замовлення на прізвище Мейг’ю. Чи Стоктон. Чи Бартрем — прізвище Джесики. Що ж до того, аби замовити на сьогодні…

Ричардові здалися неприємними не самі слова, а тон, з яким передавалася інформація. Столик на сьогодні, безперечно, слід було замовляти кілька років тому — можливо, натякав цей тон, його мали замовляти ще Ричардові батьки. Замовити на сьогодні було неможливо: якби Папа Римський чи президент французький зі своїм прем'єр-міністром на додачу прибули сьогодні увечері без підтвердженого замовлення, то і їх би розвернули обличчям до дверей і випровадили під жартики про континентальців.

— Але ж це бос моєї нареченої. Я розумію, що мусив телефонувати раніше. Нас же лише троє, чи не могли б ви…

Там поклали слухавку.

— Ричарде? — сказала Сильвія. — Гендир чекає.

— Як думаєш, — спитав Ричард, — мені дадуть столик, якщо я зателефоную ще раз і запропоную грошей?

У її сні всі були вдома разом. Її батьки, брат, маленька сестра. Усі вони стояли в танцювальній залі й дивилися на неї. Усі були такі бліді, такі хмурі. Портія, її мати, торкнулася її щоки й застерегла про небезпеку. У цьому сні Дуері засміялася і сказала, що знає. Її мати похитала головою: ні-ні — їй загрожує небезпека. Зараз.

Дуері розплющила очі. Двері тихо-тихо прочинилися; вона затамувала подих. Тихі кроки на камені. «Може, він мене не помітить, — подумала вона. — Може, він піде геть. — І ще вона з відчаєм подумала: — я голодна».

Кроки стали непевні. Вона добре сховалася під купою газет і ганчір'я й знала це. Можливо, цей зайда не хотів їй зла. «Невже він не чує, як у мене гупає серце?» — подумала вона. Кроки наближалися, і вона зрозуміла, що саме мусить зробити, і це злякало її. Чиясь рука зірвала з неї покриви, й вона глянула в пусте, абсолютно безволосе обличчя, що зібгалося в лихий посміх. Вона перекотилася й вигнулася, і ніж, націлений їй у груди, зачепив лиш плече.

До тієї миті вона ніколи не думала, що здатна на це. Ніколи не думала, що має достатньо хоробрості або страху, або відчаю, щоб на це наважитися. Але вона підняла одну руку до його грудей і відкрила…

Він ухопив ротом повітря й повалився на неї. Було мокро, тепло й слизько, і вона вислизнула з-під чоловіка, а тоді похитуючись пішла геть з кімнати.

Вона віддихалася, вийшовши до вузького й низенького тунелю і сповзши стіною на підлогу, зі шморганням втягуючи повітря. Це забрало її останні сили; тепер їх було витрачено повністю. Плече почало пульсувати. «Ніж», — подумала вона. Але тепер вона в безпеці.

— Оце так-так, — долинуло з темряви справа від неї. — Вона пережила містера Росса. Містере Вандемар, я б ніколи… — Його голос повільно сочився. На звук він нагадував сірий слиз.

— Я б теж ніколи, містере Круп, — сказав бляклий голос зліва.

Розгорівся й замиготів невеликий вогник.

— Але, — сказав Круп, чиї очі блищали в підземній темряві, — нас вона не переживе.

Дуері вдарила його коліном, сильно, в промежину, і побігла навмання, тримаючись правою рукою за ліве плече.

— Діку?

Ричард відмахнувся рукою від завади. Він майже повернув контроль над життям. Ще трохи часу і…

Ґеррі знову покликав його на ім'я.

— Діку? Вже шоста тридцять.

— Скільки?

Документи, ручки, таблиці й тролі — усе полетіло до Ричардового дипломата. Він клацнув ним і побіг. Пальто він вдягав на ходу. Ґеррі йшов слідом.

— То ми йдемо випити чи як?

— Випити?

— Ми вмовлялися сьогодні посидіти й побалакати про профіль Мерстема. Пам'ятаєш?

То це мало бути сьогодні? Ричард зупинився на мить. Він вирішив, що коли дезорганізацію зроблять олімпійським видом спорту, він легко міг би дезорганізовуватися за збірну Британії.

— Ґеррі, — сказав він. — Мені шкода. Я все завалив. Мені треба сьогодні бути з Джесикою. Ми ведемо її боса на вечерю.

— Містера Стоктона? Зі Стоктонів? Того самого Стоктона? — Ричард кивнув. Вони поквапилися сходами вниз. — Впевнений, що ви добре розважитеся, — нещиро сказав Ґеррі. — А як ся має Страховисько з Чорної Лагуни?

— Насправді, Ґеррі, Джесика з Ілфорда. І вона залишається вогнем і коханням мого життя, дякую, що спитав. — На той час вони вже досягли вестибюлю, і Ричард кинувся до автоматичних дверей, які видовищно відмовилися відчинитися.

— Вже за шосту, містере Мейг'ю, — сказав містер Фіґіс, охоронець будівлі. — Треба записатися.

— Мені цього зараз геть не треба, — сказав Ричард, не звертаючись ні до кого особисто. — Геть не треба.

Містер Фіґіс пахнув якоюсь медичною маззю, і про нього пліткували, що він зібрав енциклопедичну колекцію м'якої порнографії. Він охороняв двері з ретельністю, що межувала з божевіллям, так і не спромігшись загладити пам'ять людей про той вечір, коли винесли цілий поверх комп'ютерного обладнання разом з двома пальмами в барильцях і ексмінстерським килимом генерального директора.

— То пити ми не підемо, так?

— Пробач, Ґеррі. Може, в понеділок?

— Аякже. В понеділок, добре. Побачимося в понеділок.

Містер Фіґіс оглянув їхні підписи й вдоволено переконався, що вони не виносять на собі ані комп'ютерів, ані пальм у барильцях, ані килимів, а тоді натиснув кнопку під столом, і двері роз'їхалися врізнобіч.

— Двері, — сказав Ричард.

Підземний тунель галузився й розділявся; вона вибирала дорогу навмання, кидаючись у проходи, біжучи й хитаючись, і спотикаючись. За нею спокійно і бадьоро, мов вікторіанські вельможі на виставці у Кришталевому палаці, крокували містер Круп і містер Вандемар. Коли вони підходили до роздоріжжя, містер Круп ставав на коліно, знаходив найближчу цятку крові, і вони йшли, куди вона вказувала. Вони, мов гієни, виснажували свою здобич. Вони могли чекати, бо часу мали скільки завгодно.

Принаймні цього разу удача не відвернулася від Ричарда. Він упіймав чорне таксі, яке вів надто енергійний шофер, що відвіз його додому дивним маршрутом, котрий проліг вулицями, яких Ричард раніше й не помічав, водночас розводячись, — а Ричард з'ясував, що всі шофери лондонських таксі обов'язково розводитимуться про щось, коли матимуть живого пасажира, що говорить англійською, — про транспортні проблеми лондонського ділового центра, про те, як боротися зі злочинністю, і про гострі політичні питання сьогодення. Ричард вискочив з таксі, залишивши шоферові чайові й свого дипломата, тоді спромігся впіймати це таксі знову, перш ніж воно виїхало на середину дороги, й отримав дипломата