Читати книгу - "Числа Харона"

Хто тримаї з нами штами,

тому ліпше, як у мами.

Попельський розумів, що шльондра зараз усім розповість про його чоловіче безсилля. Жодна повія більше з ним не піде, жоден офіціант не назве його «галантим паном». У Бомбаховій кнайпі він став віднині persona non grata[7]. Ще кілька таких вечорів, і його викидатимуть з кожної львівської мордовні.

Поплентався вулицею Бернштайна й дійшов до Городоцької. Так само подолав Браєровську й сів на лавці в Єзуїтському саду. Тупо дивився у вікна свого помешкання й даремно нишпорив по кишенях, шукаючи цигарки. Добре, що хоч нога більше не сіпається. Ото й тільки.

III

Аспірант Вільгельм Заремба обвіювався котелком, затуляючи обличчя великим картатим носовиком, який цілковито просяк запахом його кишені й відгонив тютюном та м’ятними льодяниками «Алое». Заремба любив цю суміш запахів і часто вдихав її, аби пригадати щасливі миті дитинства, коли малий Вілюсь повертався, спітнілий, з подвір’я додому, а батько, шанований листоноша зі Станіславова, витирав йому лобика носовиком, який так само пахнув м’ятою й тютюном.

Зараз він затулявся носовичком не тому, що хотів повернутися до дитячих споминів. Він робив це, щоб не задихнутися від смороду, який панував у вкритому послідом та пір’ям голубнику.

Але джерелом смороду було не пташине лайно, а величезне, спухле тіло старої жінки. Воно займало половину приміщення, тож Зарембі й постерунковому на прізвище Соха з IV комісаріату доводилося лавірувати між жердинами для голубів, наче балетмейстерам, аби не наступити на розкинені руки й ноги небіжчиці.

Проте жвавому Вільгельмові Зарембі далеко було до грації танцюриста. Спершу він хотів дістатися на горище крізь низенькі дверцята, втратив рівновагу й наступив на руку трупа. Здригнувся, угледівши спухле плече. А спотворене обличчя замордованої викликало в нього напад нудоти: латка голої шкіри на голові, очниці, залиті голубиним послідом.

Подолавши нудоту, Заремба проковтнув слину, затулив носа й рота носовичком, а тоді наліг плечем на дверцята, що відокремлювали голубник від горища. За мить він полегшено вдихав запах випраної й накрохмаленої білизни. Серед розвішаних простирал стояли постерунковий Соха й низенький чоловік, який трусився з похмілля. Побачивши Зарембу, Соха відкозиряв і почав уголос читати свої нотатки.

— «Сьогодні присутній тут громадянин, — Соха тицьнув пальцем на любителя голубів і повільно прочитав прізвище, — Соливода Тадеуш, який вирощує тут голубів, п’ятдесяти трьох років, римо-католицького віросповідання, помічник каменяра, проживає в сутерині по вулиці Скшинського 6 у Львові, знайшов на горищі вказаного будинку по тій-таки вулиці Скшинського 6, труп жінки... Востаннє був тут тиждень тому». Оце тільки я й устиг записати, пане аспіранте.

Соха замовк, знічений нікчемністю власних зусиль. Соливода своєю блідістю міг би змагатися зі знайденим трупом.

— А тепер, пане постерунковий, записуйте продовження допиту, який я проведу сам, — Заремба вдихнув запах мила, а тоді раптово змінив тон і гаркнув на помічника каменяра. — Ви так рідко сюди приходите, Соливода, до своїх засранців?! Раз на тиждень? Чорт забирай! Голубів вирощуєте, а не дбаєте про них? Довкола сморід і гівна! Штраф хочете заплатити?! Хто вам надав це приміщення під голубник?

— Власник кам’яниці, пан інженер Шльомо Ґастгальтер, — пробубонів переляканий Соливода. — Я си ту дужи часто катуляю, пане начальнику, али останнім часом то троха той-во, — і чоловічок ляснув ребром долоні себе по шиї й спробував посміхнутися, проте його обличчя знову зробилося нажаханим, бо в очах аспіранта не видніло найменшого розуміння його промовистого жесту.

— Ви що, винаймаєте це приміщення? — суворо допитувався поліцейський. — Скільки платите? У вас є на це кошти? А фіскальна заграва про це знає?

— Та я за бездурно, пане начальнику, — Соливода тупцявся на місці. — Пан Ґастгальтер ощадить, ту навіть сторожа нима. Шось зреперувати[8], вугіль скинути — то ж то все я. Під хайром[9]! А за це він мині дозволив ту пташки тримати.

І голуб’ятник, і постерунковий Соха виглядали знервованими. Швидкий допит справді неабияк настрахав першого, зате другого розгнівав, бо Соха не встигав записувати. Слинив недогризок олівця й шкрябав ним по аркушиках блокнота. Заремба махнув рукою, відвернувся від них і вийшов з горища на сходи.

Оскільки був ранок, тут зібралося кільканадцять пожильців, переважно службовців та пенсіонерів. Люди гомоніли й тиснулися ближче, проте не насмілювалися піднятися на останні сходи, туди, де стояв ще один череватий постерунковий із IV комісаріату, такий собі Янішевський, загороджуючи собою доступ до місця злочину. Декілька цікавих робітників поблизької Міської друкарні, одягнених у фартухи, теж стриміли на балконах-галерейках, навислих над крихітним подвір’ячком, і силкувалися зазирнути на горище крізь шибку.

— А це що за галас?! — розлючений Заремба гаркнув до людей на сходах. — Ану, тихо мені бути, по одному заходити нагору для опізнання небіжчиці. — І, побачивши нерішучість на обличчях, голосно промовив, наголошуючи кожне слово: «Дивитися, чи хтось знав забиту жінку! У кого жолудок[10] слабкий, той нехай не заходить! Зрозуміло?».

Люди кивали головами, а Заремба глянув на постерункового Янішевського.

— Впускайте їх по одному, пане постерунковий. Можуть стояти на порозі, далі не заходити, аби нічого не затоптати. Якщо хтось закашляється й захоче ригати, відразу такого за чуба й на сходи! Щоб мені ніхто голубника не заригав! Ну, чого так витріщилися? Не хочете туди заходити? Я вас розумію, — Заремба дозволив собі ледь помітно всміхнутися. — Я теж ніколи не бачив такої бридоти. Але так треба. Жінка не мала при собі паспорта, скидається на занедбану пиячку. Якийсь її полюбовник заявить про зникнення, коли протверезиться й побачить, що кобіти[11] бракує. Але це може довгенько тривати... А ми повинні розпізнати її якомога швидше, розумієте? Ну, до роботи, пане постерунковий!

І він повернувся на горище. Там, серед простирадел, продовжували стояти Соха й голуб’ятник Соливода. Обоє глянули на Зарембу, і в їхніх очах було одне й те саме запитання.

— Додому, Соливодо! — розпорядився аспірант, почекав, доки чоловічок квапливо виконає наказ і забереться, кланяючись, а тоді звернувся до Сохи: «А вас, пане постерунковий,