read-books.club » Бойовики » Пасажир 📚 - Українською

Читати книгу - "Пасажир"

207
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пасажир" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 179
Перейти на сторінку:
а й кільця для серветок і підставки під гарячі страви. Гнучка лоза гойдалася у повітрі, та обличчя залишалися непорушними, наче закам’янілі. Тут ніби росли рослини, а люди пускали коріння.

Ковбой умостився біля самісінького краю стола. Навіть навсидячки він сантиметрів на двадцять височів над рештою пацієнтів. Шкіра немов порізана павутинням зморшок. Він так і не зняв свого недоладного капелюха. Великі блакитні очі світилися на його грубому обличчі.

Фрер підійшов ближче. Велетень працював над кошиком у вигляді човника. У нього були мозолясті руки. «Робітник або селянин», — подумав Фрер.

— Добридень.

Чолов’яга звів очі й закліпав. Світла крайка довкола його зіниць скидалася на рідкий перламутр.

— Привіт, — відказав він і вказівним пальцем, як справжній герой родео, трохи підняв бриля.

— Що це ви робите? Корабель? Чи рукавичку для баскської пелоти[1]?

— Поки що не знаю.

— Ви бували у Країні Басків?

— Не знаю.

Фрер узяв стільця і сів до нього на три чверті оберту.

Світлі очі відразу ж знову втупилися в нього.

— Ти спихіатр?

Він зазначив собі переставу літер. Дислексія? Та й звертається на «ти». Та це швидше добра прикмета. Матіас вирішив, що теж буде так звертатися до нього.

— Мене зовуть Матіас Фрер. Я завідувач цього відділення. Це я вчора підписав постанову про твою госпіталізацію. Ти добре спав?

— Мені весь час мариться той самий сон.

Чолов’яга плів косички з лози. У кімнаті стояв дух болота і вогкого очерету. Крім разючого капелюха, на ньому були майка і бавовняні штани, які видали в шпиталі. Грубі мускулясті руки поросли шпакувато-рудими волосинами.

— І який це сон?

— Спершу спека. Потім усе біле…

— Що біле?

— Сонце… Адже сонце, знаєш, воно ж люте, знищує все довкруги.

— А де все воно відбувалося? Ну, в цьому сні?

Ковбой стенув плечима, не покидаючи плетіння. Збоку могло здаватися, ніби він в’яже на спицях. Вигляд у всього цього був кумедний.

— Та я наче йду селом. Мури білі. Це іспанське село. А, мо’, грецьке? Хтозна. І раптом бачу свою тінь. Вона йде попереду мене. По стіні. І по землі теж. Дуже пряма тінь, така, бач, вертикальна. Як опівдні.

Фрерові стало недобре. Йому снився точнісінько такий самий сон якраз перед зустріччю з цим безпам’ятним. Що це, провіщення недуги? Ні, він у те не вірив. Та йому подобалася теорія Карла Ґустава Юнґа про синхронність. Славетний приклад: пацієнтка розповідала йому про золотого скарабея, а тим часом у вікно кабінету вдарилася срібляста кузька. Золотавої барви.

— А далі? — не вгавав він. — Що далі було?

— Якийсь спалах, ще біліший. Наче вибух, тільки безгучний. А далі я більше нічого не бачив. Наче осліп.

Праворуч захихотіли. Фрер здригнувся. За ними спостерігав малесенький чоловічок, майже курдупель, з потворною головою горгулії[2], він сидів біля ніжок стола. Антуан, прозивають його Тото. Нешкідливий.

— Постарайся згадати.

— Я почав тікати. Отими білими вулицями.

— І все?

— Еге ж. Ні. Коли я втік, моя тінь застигла. Там, на стіні. Як ото в Хіросімі.

— У Хіросімі?

— Коли на них кинули бомбу, на камінні лишилися тіні загиблих людей. Ти що, не чув про це?

— Ага, справді, — кивнув Фрер, невиразно згадавши, що таке явище спостерігалося.

Вони помовчали. Чолов’яга сплів докупи декілька вербових лозин. Раптово звів голову. У тіні, яку відкидав на смагляве лице стетсонівський бриль, його очі спалахнули.

— Що скажеш, лікарю? Що все воно означає?

— Напевно, це символічна версія тієї події, яка сталася з тобою, — навмання припустив Фрер. — Білий спалах може означати втрату пам’яті. Шок, якого ти зазнав, накрив твої спогади білим аркушем паперу.

То була, звісно, дурня, псевдопсихіатрична маячня, та звучала вона цілком переконливо, хоча й не мала жодного обґрунтування. Хоч він достеменно знав, що ураженому мозкові геть начхати на гарні фрази й логічні конструкції.

— Так, але воно купи не держиться… — тихо сказав хворий. — Цей сон… він давно вже мені мариться.

— Тобі просто так здається, — відказав Фрер. — Було б дивно, якби ти пам’ятав, що тобі снилося до того, як ти втратив пам’ять. Ці спогади належать твоїй внутрішній пам’яті. Твоїй особистій пам’яті. Тій, що була уражена. Розумієш?

— А в нас хіба їх декілька?

— Можна сказати й так. У нас є культурна пам’ять, загальна пам’ять — з нею, наприклад, пов’язані твої спогади про Хіросіму. Та є й автобіографічна пам’ять — вона стосується лише твоїх особистих переживань. Як тебе зовуть. Яка в тебе родина. Ким ти працюєш. Що тобі сниться.

Велетень поволі похитав головою.

— Не уявляю я, що зі мною буде. Порожньо в моїй довбешці.

— Не хвилюйся. Усі твої спогади з тобою. Найчастіше такі провали у пам’яті досить швидко минають. І в нас є способи стимулювати твою пам’ять, якщо це триватиме довше. Різні тести і вправи. Ми розбудимо твій мозок.

Незнайомець звів на нього погляд своїх сірих очей.

— Чому сьогодні вранці ти відмовився від рентґену?

— Не до душі мені все те діло.

— Тобі вже робили рентґен?

Відповіді не було. Фрер вирішив не наполягати.

— А як щодо минулої ночі, — знову озвався він, — нічого не пощастило згадати?

— Ти маєш на увазі, чому я опинився в тій халупі?

— Та хоча б.

— Ні.

— А про розвідного ключа? І про телефонного довідника?

Чолов’яга насупився.

— На них наче кров була, еге?

— Так, на них була кров. Звідки вона взялася?

Фрер промовляв упевненим і владним голосом. Обличчя велетня напружилося, потім на ньому з’явилася досада.

— Не… не пам’ятаю я…

— А твоє прізвище? Твоє ім’я? Звідки ти родом?

Фрер пошкодував, що вивалив на того неборака стільки запитань. Надто вже гостро. Надто вже швидко. Переляк пацієнта переростав у паніку. Губи його затремтіли.

— Ти погодишся на сеанс гіпнозу? — дуже м’яко запитав він.

— Оце простісінько зараз?

— Та ліпше завтра. Спершу треба відпочити.

— І це мені допоможе?

— Певності нема. Але гіпноз дасть нам змогу…

На поясі в нього задзеленчав сигнал виклику. Зиркнувши на дисплей, він хутко підвівся.

— Пора вже. Терміновий виклик. А ти поки що подумай над моєю пропозицією.

Ковбой помалу підвівся з-за столу — на зріст він був десь із метр дев’яносто — і простягнув лікареві

1 ... 4 5 6 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пасажир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пасажир"