Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

з «Білого коня», мене захопила божевільна й зухвала ідея — спробувати компенсувати свої жахливі результати випускних іспитів із анатомії, подавшись на здобуття надзвичайно престижної університетської нагороди — стипендії Теодора Вільямса з анатомії людини. Іспит уже розпочався, проте, сповнений рішучості від кількості вжитого алкоголю, я, похитуючись, ввалився в аудиторію, розташувався за вільним столом і почав розглядати екзаменаційні завдання.

Білет містив сім запитань. Я одразу ж ухопився за одне з них («Чи видозміни у структурі тягнуть за собою функціональні модифікації?») і, не спиняючись, упродовж двох годин писав на цю тему, використовуючи все, що мені було відомо з зоології й ботаніки, щоб зробити якнайповніший огляд. Після того полишив аудиторію за годину до завершення іспиту, знехтувавши рештою запитань. Результати були опубліковані в The Times тих вихідних: я, Олівер Вулф Сакс, здобув стипендію. Усі були ошелешені: як це можливо, щоб людина, яка пасла задніх на випускних іспитах із анатомії, завершила отриманням стипендії Теодора Вільямса? Я не був аж настільки здивованим, адже цей випадок був немовби оберненим повтором того, що сталося під час складання вступних іспитів до Оксфорда. Зазвичай я дуже кепсько складаю іспити, що передбачають однозначні відповіді, гублюся в запитаннях, на які потрібно відповісти «так» чи «ні», проте есеї надихають мене розпростати крила. Стипендія Теодора Вільямса принесла мені п’ятдесят фунтів — цілих 50! Я ще ніколи не тримав у руках стільки грошей водночас. Цього разу подався не до «Білого коня», а до книгарні Блеквелла (що розташована по сусідству з пабом), де за 44 фунти придбав дванадцятитомний Оксфордський словник англійської мови — найбільш омріяну для мене працю у світі. Пізніше, продовживши навчання у медичному виші, я перечитав його увесь, та й зараз я часом полюбляю гортати якийсь із томів перед сном.

* * *

В Оксфорді моїм найближчим другом був Келман Коген, стипендіат програми Родса,[32] що вивчав математичну логіку. Мені раніше ніколи не доводилося спілкуватися з логіком, і мене вражала гострота його розуму. Здавалося, він може цілими тижнями безперервно ламати голову над однією задачею. Коген любив завзято міркувати над чимось, його, здається, захоплював сам процес розмірковування, незалежно від ідей, до яких він приходив.

Попри значну несхожість між собою, ми чудово ладнали. Його в мені приваблювала образність мислення, що часом вирізнялася особливою невтримністю, мені ж, своєю чергою, імпонувала чіткість його думок. Він знайомив мене з працями гігантів математичної логіки Гільберта[33] та Брауера,[34] а я розповідав йому про Дарвіна та видатних натуралістів ХІХ століття.

Наука уявляється нам відкриттям, мистецтво — творенням, але чи існує «третій світ» — світ математики, що певним незбагненним чином поєднує перші два? Чи існують числа, скажімо, прості, у якійсь сфері вічних ідей, яку обстоював Платон? Чи вони були вигадані, як вважав Аристотель? Як пояснити природу ірраціональних чисел на кшталт π? Чи уявних, на зразок квадратного кореня з мінус двох? Ці речі часом ледь уловимо баламутили мою уяву, та для Калмана вони були ледь не питаннями життя і смерті. Він мав надію будь-що примирити між собою платонічний інтуїціонізм Брауера та аристотелівський формалізм Гільберта — такі різні, але взаємодоповнювані уявлення про математичну реальність.

Коли я розповів про Кела батькам, вони одразу ж занепокоїлися, як далеко він від дому, і запросили його погостювати тиждень у нашому лондонському будинку й пригоститися домашніми стравами. Кел їм сподобався, однак наступного ранку мати обурилася, виявивши, що одне з його простирадл помережане чорнильними написами. Коли я пояснив, що Кел — геній, який скористався простирадлом для розробки нової теорії в математичній логіці (тут я трохи перебільшив), обурення змінилося благоговійним трепетом, і вона наполягла на тому, що це простирадло не потрібно прати, не потрібно витирати ці написи на випадок, якщо під час наступного приїзду Келману знадобиться ще раз їх переглянути. Також вона з гордістю демонструвала його Зелігу Бродецькому,[35] що свого часу мав найкращі результати на іспитах із математики у Кембриджі (і був палким сіоністом). Це єдиний математик, з яким вона була знайома.

Келман навчався у Рид-коледжі в Ореґоні, який, за його словами, славився видатними студентами. Він і сам упродовж багатьох років очолював рейтинг випускників. Сказав він це просто, без манірності, так, немовби йшлося про погоду. Це був факт, та й годі. Здається, мене він також вважав тямущим, попри властиві моєму розуму прояви хаотичності й браку логіки. Келман думав, що яскраві особистості мають одружуватися із собі подібними й народжувати не менш талановитих дітей.

Маючи це на думці, він вирішив улаштувати мені зустріч з іншою стипендіаткою Родса, американкою міс Айзек. Раел Джин — скромна, втім (як раніше сказав Кел) із гострим, мов алмаз, розумом, і під час обіду ми з нею обговорювали високі матерії. Згодом цілком приязно попрощалися, проте більше ніколи не зустрічалися. А Келман більше не намагався мене засватати.

Улітку 1952 року, під час наших перших тривалих канікул, ми з Келманом подалися автостопом через Францію до Німеччини, ночуючи у студентських гуртожитках, що траплялися нам на шляху. Часом ми підхоплювали вошей і змушені були голити голови. Якось один із наших товаришів по Королівському коледжу, чепурун Ґергарт Зінсгаймер, запросив нас заскочити на озеро Тіті у Чорному лісі,[36] де вони з батьками саме проводили літо. Коли ми з Келманом, брудні й лисі, ввалилися до них, розповідаючи про свою боротьбу з вошами, нас обох змусили прийняти ванну, а наш одяг продезинфікували обкурюванням. Після нетривалого, ніякового перебування у витончених Зінсгаймерів ми подалися до Відня (він значною мірою уявлявся нам як у фільмі «Третя людина»[37]), де скуштували всіх відомих людству лікерів.

* * *

Хоч я і не здобув ступеня з психології, але час від часу відвідував лекції на відповідному факультеті. Саме там я побачив Джеймса Джерома Ґібсона,[38] сміливого експериментатора й теоретика візуальної психології, який прибув до Оксфорда у творчу відпустку з Корнелльського університету. Ґібсон недавно опублікував свою першу працю «Сприйняття видимого світу» та із задоволенням давав нам бавитися зі спеціальними окулярами, що в одному оці чи й в обох давали перевернуте зображення. Ніщо не видавалося химернішим, ніж бачити, як світ перевертається догори дриґом, і все ж таки через певний час мозок адаптувався до цих змін, переорієнтовуючи бачення довколишнього зримого світу (лише для того, щоб виявилося, що світ знову перевернувся з ніг на голову, коли знімеш ці чудернацькі окуляри).

Мене полонили також і оптичні ілюзії, що були