Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

У школі святого Павла я міг разом із Еріком та Джонатаном насолоджуватися нескладним поєднанням гуманітарних і природничих наук. Також очолював наше товариство літераторів і водночас обіймав посаду секретаря природничого клубу. В Оксфорді така суміш була складнішою, оскільки кафедра анатомії, лабораторії та наукова бібліотека Редкліффа[22] були скупчені на Саут-паркс Роуд, на певній відстані від лекційних залів та університетських коледжів. Між тими, хто студіював природничі науки чи відвідував підготовчі медичні курси, і рештою університету пролягали як фізичні, так і соціальні розбіжності.

Під час свого першого семестру в Оксфорді я гостро це відчував. Ми мали писати есеї і представляти їх кураторові — це спонукало мене просиджувати цілі години в бібліотеці Редкліффа за читанням наукових досліджень та оглядів, відбирати з них матеріал, що видавався найважливішим, і представляти його у якийсь цікавий нестандартний спосіб. Я залюбки, навіть із захопленням проводив чимало часу за читанням праць із нейропсихології — здавалося, що переді мною відкриваються нові широкі обрії, і водночас я все більше усвідомлював, чого мені насправді бракує. Я не читав майже ніякої неспеціалізованої літератури, окрім «Біографічних нарисів» Мейнарда Кейнса,[23] і хотів написати власні «Біографічні нариси» з клінічним ухилом — історії про індивідів із незвичайними слабкостями чи силами, з демонстрацією того, який вплив ці особливі риси мають на їхні життя. Іншими словами, ці нариси стали б клінічними біографіями чи свого роду історіями хвороб.

Першою (і зрештою єдиною) темою подібного дослідження став для мене Теодор Гук,[24] на чиє ім’я я натрапив, коли читав біографію Сіднея Сміта,[25] видатного дотепника ранньої вікторіанської епохи. Гук також був неабияким гострословом на десяток-два років раніше за Сміта. Крім того, він володів надзвичайними здібностями до створення музики. Розповідають, що Гук створив понад п’ять сотень опер просто сидячи за фортепіано, імпровізуючи та проспівуючи всі партії. Вони були справжньою окрасою миті — дивовижні, прекрасні, швидкоплинні; зімпровізовані, неповторювані, не зафіксовані на папері і невдовзі забуті. Мене зачарувала геніальність Гукових імпровізацій: що ж це мав бути за мозок, що уможливлював би створення подібного?

Я почав читати усе, що міг відшукати, про Гука, не оминув увагою і кілька його книг. Його праці здавалися мені навдивовижу нудними й важкими для сприйняття, контрастуючи з описами блискавичних, нестримно винахідливих імпровізацій. Я чимало думав про Гука і до кінця осіннього триместру написав про нього есей, що сягав майже шести друкованих аркушів щільного тексту, усього близько чотирьох-п’яти тисяч слів.

Нещодавно я натрапив на цей есей у шухляді разом з іншими своїми ранніми працями. Коли гортав сторінки, то був вражений плавністю тексту, його всебічністю, пишномовністю і претензійністю. Здавалося, що це писав не я. Може, я його гамузом звідкись здер, чи зібрав докупи з півдесятка різних джерел, чи, можливо, це було моє власне писання у професійному науковому стилі, який я вже тоді засвоїв попри те, що був ще фактично неопереним вісімнадцятирічним парубійком?

Гук для мене — спосіб відволіктися; більшість моїх есеїв стосувалися фізіології і їх щотижня потрібно було читати кураторові. Узявшись за цю тему, я дуже загорівся: стільки читав і обмірковував, що фактично не мав часу написати есей. Коли ж настав день презентації, я узяв із собою блокнот і прикинувся, що читаю з нього, перегортаючи сторінки та імпровізуючи. У якийсь момент Картер (доктор С. В. Картер, мій куратор у Королівському коледжі) перервав мене.

— Щось не зовсім уловив, — сказав він. — Могли б ви прочитати це ще раз?

Далі я дещо знервовано спробував відтворити кілька останніх речень. Картер був спантеличеним:

— З вашого дозволу я гляну.

Я простягнув йому чистий блокнот.

— Вражаюче, Сакс, — сказав куратор. — Просто вражаюче. Проте я хочу, щоб у майбутньому ви писали свої есеї.

Як студент Оксфорду, я мав доступ не лише до Наукової бібліотеки Редкліффа, але й до неперевершеної Бодліанської[26] загальної бібліотеки, витоки якої сягали 1602 року. Саме там я натрапив на праці Гука, тепер невідомі й забуті. Жодна інша бібліотека, окрім хіба що бібліотеки Британського музею, не містила потрібних мені відомостей, та й спокійна атмосфера Бодліанської бібліотеки ідеально сприяла створенню текстів.

Проте серед оксфордських бібліотек я найбільше полюбляв нашу, у Королівському коледжі. Нам розповіли, що її величну будівлю спроектував Крістофер Рен.[27] Під нею, у лабіринті труб і батарей опалення, розташовувалися неосяжні підземні сховища.

Можливість тримати в руках старовинні книги, першодруки, стала для мене новим досвідом. Понад усе я вподобав «Історії тварин» Конрада Геснера[28] (1551) з розкішними ілюстраціями (включно зі знаменитим «Носорогом» Альбрехта Дюрера) і чотиритомну працю Луї Аґассі[29] про викопних риб. Саме у тих книгосховищах я побачив перші видання усіх праць Дарвіна і саме там просто-таки закохався у праці сера Томаса Брауна[30] — у його «Віросповідання цілителів», «Гідріотафію», «Сад Кіра» («Шахоподібні ромби»). Якими ж безглуздими були деякі з них, проте яку мали прекрасну мову! І, часом переситившись класичною пишномовністю Брауна, можна було перемкнутися на жваву лапідарну мову Свіфта,[31] перші видання праць якого, звичайно ж, у повному складі містилися у бібліотеці. Я зростав на книгах ХІХ століття, що їх полюбляли мої батьки, а у підземеллях Королівської бібліотеки мені відкрилася література XVII–XVIII століть — Джонсон, Г’юм, Ґіббон, Поуп. Ці книги були у вільному доступі — не в окремому замкненому сховищі рідкісних видань, а просто стояли собі на полицях, як я здогадувався, від часу першого опублікування. Саме у сховищах Королівського коледжу я насправді пройнявся розумінням історії і власної мови.

* * *

Моя мама, хірург і анатом, змирившись із тим, що я був надто незграбним, щоб ступати її слідами як хірург, мала надію, що принаймні досягну значних результатів на ниві анатомії під час навчання в Оксфорді. Ми займалися розтином трупів, відвідували лекції і за кілька років мали складати випускний іспит із анатомії. Коли вивісили результати нашої групи, я побачив, що моє прізвище розташоване внизу списку. Боячись материної реакції, я вирішив, що за таких обставин мені просто необхідно перехилити чарку. Тож подався до свого улюбленого пабу «Білий кінь» на Броуд-стрит, де хильнув чотири чи п’ять пінт сидру — міцнішого, ніж більшість сортів пива, та й дешевшого.

Коли я, п’яний, викотився