Читати книгу - "Засліплення"

тощо. Дія переважно розвивається хронологічно, у кожному разі в межах однієї сюжетної лінії. Назад вона може вертатися лише там, де є потреба простежити іншу лінію, що збігається з першою в часі: скажімо, доки Петер Кін перебував у сфері впливу карлика Фішерле, Бенедикт Пфаф підпорядкував собі солом’яну вдовицю Терезу. Одначе «строгість» роману не лише в архітектоніці — вона й у виваженості всіх його мотивів, алюзій, символічних та алегоричних планів. Їхнім розшифровуванням ретельно клопочеться західна критика. Наприклад, відомий німецький літературознавець Д. Диссінґер доречно звертає увагу на діалог, що ним починається роман. У ньому беруть участь Петер Кін та сусідський хлопчак Франц Мецгер, який випадково йому зустрівся і який надалі жодної ролі не відіграє, тихо й безслідно зникнувши із сюжету. Проте перш ніж зникнути, малий Франц полишає слід — опосередкований, а проте, досить глибокий. Кін необачно пообіцяв йому книжку, але коли той по книжку приходить, служниця Тереза його виганяє. Саме після цього епізоду Тереза видалася Кінові гідною охоронницею бібліотеки. Позаяк бібліотека для Кіна — те, що є найдорожчого, вони з Терезою побралися. Отже, не хто інший, як Франц Мецгер, зав’язує страхітливий вузол інтриг — смішних і жахливих водночас.

Що ж до розмови між Кіном і хлопчаком (під час якої старший запитує, ніби реалізуючи свою владу, а молодший лише відповідає), то вона також вводить один із лейтмотивів книжки. Співрозмовники не розуміють і не здатні зрозуміти один одного; з них і починається панівне в книзі «вавилонське змішання мов».

А проте не всі подібні тлумачення й здогади літературознавців варто брати на віру. Прагнення Диссінгера неодмінно докопатися до книжних, культурологічних та мітологічних первенів кожного образу, будь-якої фабульної ситуації «Засліплення», бажаючи того чи ні, переосмислює роман як щось якщо не вторинне, то в кожному разі сконструйоване, «мозкове», «вчене». Канетті ж, очевидно, ближчий до Кафки, який, за словами свого приятеля й виконувача духівниці М. Брода, «думав образами й висловлювався образами». Канетті був переконаний, що «шлях до дійсности веде через образи».

У романі скільки завгодно ситуацій неймовірних, але фантастичних нема. Окрім однієї. Вигнанця Кіна було позбавлено спілкування з книгами, а це для нього нестерпно. Саме тому він придбав нову, порівняно невелику бібліотеку, але, блукаючи по готелях, не має місця для її зберігання. Вихід, одначе, знайшов: перш аніж покинути вранці тимчасовий притулок, герой, маючи феноменальну пам’ять, «складає» книги у своїй голові, а вечорами завалює ними всю кімнату. Коли Фішерле стає при Кінові таким собі Санчо Пансо, він допомагає у завантаженні й розвантаженні голови господаря. Тут ми стикаємося з іншим порушенням реальности, аніж тоді, коли з-за бібліотечних полиць у помешканні Кіна виходив Конфуцій і починав з Кіном розмову: то було видіння, щось суб’єктивне, це — «об’єктивне», про що свідчить присутність Фішерле.

Що це — жарт, гра? До певної міри гра, але не безпричинна, не без мети. Кінівське «книгопоглинання» збіжне зі зламом зображуваного світу. І не лише тим, що з наочністю примітивістських полотен конкретизується метафора: «світ у голові». «Засліплення» — то царство тіней, царство маній, царство вигадок. З веселою зухвалістю ставлячи поряд з вигадками Терези або Фішерле свою власну, автор підкреслює цим беззаконність, ненормальність усього, що відбувається в романі. А водночас стверджує своє право, свою свободу.

Чіткість задуму і його стилістичного втілення, помножена на яскраву й сміливу образність, зробила роман визначним мистецьким документом епохи — з тих, чиї сторінки не жовкнуть, а літери на них не блякнуть.

* * *

Як уже згадувалося, Канетті подає на огляд не індивідуалізовані характери, а зумисне побільшені літературні типи — типи людей, які живуть і діють, бувши засліпленими. Хоча цей образ підказаний йому рембрандтівським «Засліпленням Самсона», хоча обидва Кіни неодноразово розмірковують про сліпоту й бояться її, а Петер навіть дає слово померти, якщо вона буде йому загрожувати, письменник, певна річ, переймається в романі сліпотою соціальною. Усі п’ятеро героїв — її втілення. І водночас її варіанти. Ні зовні, ні внутрішньо вони ніскілечки один на одного не схожі — і тому, що гранично спеціалізовані як літературні типи, і тому, що в кожному з них є щось своє, живе (можливо, не індивідуальне, проте, поза сумнівом, характерне).

І все ж визначальним є те спільне, що всіх їх єднає.

Так, усі п’ятеро завжди і в усьому мають слушність у власних очах, а інші у всьому перед ними винні, постійно перед ними в боргу. Пфаф, до прикладу, поціновує Петера Кіна лише на підставі регулярности надходження від нього чайових, а Тереза, оскільки їй не пощастило заволодіти банковою книжкою того ж Кіна, щиро переконана, що він — злодій.

Жоден із протагоністів «Засліплення» органічно не здатний поділяти чужу точку зору й подивитися на себе ніби збоку. Саме тому світ і постає перед ними до невпізнання спотвореним. Садист Пфаф здається Кінові грубуватим, але чесним ландскнехтом; Фішерле вважає Кіна авантурником, що удає з себе божевільного; Кін має Фішерле за добрягу, який безкорисно турбується про його книги. Одне слово, суцільна «комедія помилок», але з дещо моторошним відтінком.

Через пожадливість, через егоїзм, через інстинкт самозбереження «фігури» роману Канетті постійно брешуть — брешуть своєму оточенню, брешуть собі; тож брехня стає їхньою правдою. Вони починають вірити їй і жити, до неї прилаштовуючись. Так, п’ятдесятишестирічна Тереза вірить, що їй не більше тридцяти і що чоловіки озираються на вулиці не на її безглузду синю спідницю, а зачаровані її жіночими принадами; а Фішерле вірить, буцімто він — найкращий у світі шахіст і запросто виграє у Капабланки. Нарешті, Кін вірить, що Тереза померла, замкнувши себе у його помешканні, вірить, навіть зіткнувшись віч-на-віч з уявною небіжчицею. Це означає, що міт починає важити для них більше, аніж свідчення власних очей.

Кін або Тереза так й існують — ув’язнені в свої міти, ніби в капсулу, ніби в панцер. І за неминучого спілкування вони не входять у зв’язки одне з одним, а непримиренно й хворобливо зіштовхуються — як первісно чужі, первісно ворожі світи, що заперечують один одного.

Хоча задум багатотомового циклу автор не зреалізував, робота над ним не минула даремно. Техніка, коштом якої світ кожного з вісьмох маніяків виокремлювався в окремий твір, знадобилась у створенні фатально розмежованих світів героїв «Засліплення». Для Канетті це переважно техніка так званої «акустичної маски», що про неї він найчастіше веде мову у зв’язку з власними п’єсами.

Акустична маска є ніщо інше, як мовний портрет персонажа, лише доведений до тієї межі, де кінчається людська, всім зрозуміла