Читати книгу - "Джозеф Антон"

хіпівську дублянку, а її червонувато-брунатні дрібні-кучерики стягувала вузька пов’язка, тож перед її блиском не встояло жодне юнацьке серце. Вона мала друзів зі світу поп-музики, які називали її Щаслива (хоча те ім’я такою ж мірою щасливо щезло разом з неймовірним десятиліттям, що й породило її ім’я), і маму-пиячку, а ще тата, який був пілотом літака наведення, повернувся з війни контуженим і зістрибнув з будинку, коли їй виповнилося п’ятнадцять років. Вона ще мала англійського гончака на ймення Крихта, і він пісяв на її ліжко.

Багато чого в ній було такого, що ховалося за її зовнішньою яскравістю; вона не хотіла, щоб люди бачили її похмурою, і коли меланхолія все ж таки змагала, то йшла до своєї кімнати й зачиняла двері. Можливо, відчувала всередині батьків смуток і боялася, що він також захоче її здолати і зіштовхнути з даху будинку, як це він учинив з батьком, тому зачиняла двері щільно, допоки все миналося. Вона отримала ім’я трагічної героїні Семюела Річардсона, бо якийсь час навчалась у Гарлоу. Клариса з Гарлоу — дивне відлуння іншої Клариси Гарлоу, ще одного самогубства в її оточенні, цього разу з літературного твору; ще одне відлуння, якого треба було боятися й прикривати його своєю осяйною усмішкою. Її мати Лавінія Луард також мала незвичне прізвисько Лаві-Лу-Лазничка і топила у склянці джину сімейну трагедію, розчиняючи її там, аби мати змогу грати зі своїми залицяльниками роль веселої вдови. Спочатку був одружений колишній гвардійський полковник на ймення полковник Кен Світінґ, який приїжджав з острова Мен, але не покинув своєї дружини, так і не наважився цього зробити. Перегодя, коли еміґру-вала у містечко Міхас, що в Андалузії, у неї з’явилася ціла вервечка європейських нікчем, охочих пожити за її рахунок і якнайбільше потратити її грошенят. Лавінія надзвичайно опиралася наміру своєї доньки спочатку жити, а тоді одружитися з дивним довговолосим індійським письменником, про чиє сімейне походження вона знала дуже мало і який не скидався на багатія. Вона підтримувала дружні стосунки з родиною Левортів з Вестергема у графстві Кент, і їй дуже хотілося, щоб син Левортів Річард, бухгалтер за професією, цей блідий, кістлявий хлопець з білявим волоссям Енді Воргола, побрався з її чудовою донькою. Клариса вже приходила на побачення до Річарда, аж тут почала таємно зустрічатися з довговолосим індійським письменником, і лишень через два роки вибрала одного з-поміж них, коли січневого вечора 1972 року письменник улаштував входини до своєї щойно найнятої квартири на Кембридж-ґарденс біля Ландброук— Ґров, а вона зважилася приїхати до нього; відтоді вони не розлучалися. Вибирають завжди жінки, а чоловікам залишається тільки дякувати долі, якщо їм пощастило стати обраними.

Усі роки їхніх жадань, кохання, шлюбу, батьківства, подружньої невірности (здебільше його), розлучення й дружби ввібрали в себе її обійми того вечора. Надзвичайна подія затопила їхній біль і змила його, а під болем лишилося щось давнє й глибоке — те, що не розтріскалося. Також вони були батьками цього чудового хлопчика, а як батьки вони завжди жили в єдності й злагоді. Зафар народився у червні 1979 року саме тоді, коли він завершував «Опівнічних дітей». «Схрести ноги, -казав він їй, — я пишу так швидко, як тільки можу». Якось пополудні була хибна тривога, і він подумав: «Дитя народиться опівночі», але цього не сталося, і дитя народилося в неділю 17 червня о 14:15. Він використав цей факт у присвяті роману. Зафару Рушді, який усупереч усім очікуванням народився пополудні. Тепер, коли йому виповнилося дев’ять з половиною років, він схвильовано питав: А що сталося, тату?

— Нам потрібно знати, — казав офіцер поліції, — про ваші найближчі плани.

Якусь мить він думає, перш ніж відповісти:

— Мабуть, поїду додому, — нарешті відповідає він, а застиглі пози людей в уніформах підтверджують його підозри.

— Ні, сер, я вам би цього не радив.

І тоді він розповідає їм геть усе про напівпідвальне приміщення на Лонсдейл-сквер, де на нього чекає Маріан.

— Про ту квартиру багато хто знає як про місце, куди ви вчащаєте?

— Ні, офіцере, майже ніхто.

— Гаразд. Коли повернетеся додому, то сьогодні без нагальної потреба не виходьте з помешкання. Всюди відбуваються мітинги, про їхні наслідки ми вам повідомимо завтра вранці. Доти вам слід залишатися в помешканні.

Він пригорнув сина й тієї миті вирішив розповісти йому якнайбільше, надавши подіям, що відбувалися, позитивного забарвлення; Зафарові можна допомогти впоратися з розумінням події, якщо поставити його всередину такої події, себто запропонувати свою батьківську версію, якій він повірить і охоче дотримуватиметься, тим часом як на шкільному майданчику чи по телевізору йому допікатимуть усілякими небилицями. У школі — страхіття, казала Клариса, ледь устигають відганяти фотографів і телевізійників, що хочуть зняти сина чоловіка, якому погрожують смертю, а хлопці в його класі всі як один стали за нього заступатися. Без зайвих слів зімкнули свої ряди навколо нього, і день для Зафара минув цілком нормально — або ж майже нормально. Більшість батьків висловлюють свою підтримку, а от одного чи двох, що вимагали забрати Зафара зі школи, бо його присутність може наразити на небезпеку інших дітей, добряче вилаяв директор, і вони, осоромлені, відступили. Дуже підбадьорливо було дізнатися про відвагу, згуртованість і дієву принципову позицію, про найкращі людські якості, що повставали проти насильства й фанатизму — темного боку людської раси — в час, коли, здавалося, майже неможливо протистояти навалі темряви. Що було неможливим напередодні, ставало можливим. У Гемпстеді, в школі Голл, опір таки чинили.

— Тату, ми завтра побачимося?

Він захитав головою.

— Але я тобі зателефоную, — сказав він. — Я телефонуватиму тобі щодня о сьомій. Якщо тебе не буде вдома, — і він обернувся до Клариси, — будь ласка, залиш для мене повідомлення на автовідповідачі і скажи, коли мені зателефонувати.

Щойно розпочався 1989 рік. Такі поняття як комп’ютер, ноутбук, стільниковий телефон, мобільний телефон, Інтернет, Wi-Fi, SMS, електронна пошта були або невідомими, або ж надзвичайно новітніми. Тоді у нього не було комп’ютера чи мобільного телефону. Проте він мав будинок, навіть якщо і не міг в ньому заночувати, а в будинку був автовідповідач, тож він міг зателефонувати і зробити запит щодо необхідної інформації (вживання старого слова в новому значенні) й одержати, ні, видобути необхідну інформацію.

— Сьома година, — повторив він. — Щовечора, гаразд?

Зафар тяжко закивав головою:

— Гаразд, тату.

Самотньо вертався додому, а по радіо передавали кепські новини. Два дні тому перед Американським культурним