Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

— Ніби жаб’ячі лапки, — кажу я, але вона не звертає уваги на моє зауваження, занурена в роботу.

Вона видирає волосся з внутрішньої сторони. Я навіть не думала, що це взагалі можливо. Коли вона закінчила, то попросила мене знову лягти рівно і зняла паперові трусики. Вона розподілила гарячий віск на решту волосся і з тріумфом видерла і його.

— Ось і все, — сказала вона, знімаючи рукавички і витираючи чоло тильним боком долоні, — тепер значно краще!

Вона дала мені маленьке дзеркальце, щоб я подивилася на себе.

— Але ж я повністю гола, — мовила я з жахом у голосі.

— Усе правильно, голлівудська депіляція, — сказала вона. — Як ви й хотіли.

Я відчула, як міцно стискаються мої кулаки. Я захитала головою, не вірячи в це. Я прийшла сюди, щоб почати бути нормальною жінкою, натомість виглядаю як мала дитина.

— Кайло, — мовила я, не вірячи в те, що опинилася в такій ситуації, — чоловік, який мені подобається, — нормальний, дорослий чоловік. Йому потрібні стосунки з нормальною, дорослою жінкою. Невже ви вважаєте, що він педофіл? Та як ви посміли?

Вона з жахом витріщилася на мене. З мене досить.

— Вийдіть, будь ласка, щоб я могла одягнутися, — сказала я, відвертаючись до стіни.

Вона вийшла, а я зіскочила з кушетки. Я натягнула штани, втішаючи себе думкою про те, що волосся, безсумнівно, відросте до нашої першої інтимної зустрічі. Виходячи з салону, я не залишила Кайлі чайових.

* * *

Коли я повернулася в офіс, мій комп’ютер усе ще не працював. Я обережно сіла та знову набрала телефон Реймонда зі служби підтримки, але знову почула його безглузде повідомлення. Я вирішила піднятися нагору і знайти його; судячи з його голосу на пошті, він здавався людиною, яка ігноруватиме дзвінки та байдикуватиме. Не встигла я відсунути стільця, щоб підвестися, як до мого столу підійшов чоловік. Він був трохи вищим за мене і мав зелені кросівки, джинси, які погано на ньому сиділи, та футболку, на якій був намальований мультяшний собака, котрий лежав зверху на своїй буді. Футболка сильно натягнулася на великому животі. Він мав світле, жовтувате волосся і коротку стрижку, аби приховати той факт, що воно ставало тоншим і ріділо, а на обличчі проступала світла щетина. Видима шкіра, як обличчя, так і тіла, мала рожеве забарвлення. На думку спало: схожий на порося.

— Гммм, Оліфант? — запитав він.

— Так, Елеанор Оліфант, це я, — відповіла я.

Він перехилився через мій стіл:

— Я Реймонд, з відділу техпідтримки, — назвався він.

Я простягнула йому руку, і він потиснув її, очевидно, дуже неохоче. Зайвий доказ плачевного занепаду сучасних звичок. Я відійшла і дозволила йому сісти за стіл.

— То в чому проблема? — запитав він, дивлячись на екран.

Я все пояснила.

— Окі-докі, — сказав він, голосно клацаючи клавішами.

Я взяла газету «Телеграф» і сказала, що буду в кімнаті для персоналу. У тому, щоб стояти над ним, поки він ремонтує комп’ютер, не було жодного сенсу.

Упорядником кросворду в сьогоднішньому номері був Ельгар, чиї підказки завжди були елегантними та зрозумілими. Я гризла ручку зубами, думаючи про слово з дванадцяти літер, коли до кімнати увійшов Реймонд, перервавши мої роздуми. Він поглянув через моє плече.

— Розв’язуєте кросворди? — запитав він. — Ніколи не розумів, у чому сенс цього заняття. Дайте мені хорошу комп’ютерну гру і час. «Call of Duty»…

Я проігнорувала його тупу репліку.

— Ви полагодили мій комп’ютер? — запитала я.

— Так, — задоволено мовив він. — Ви підхопили огидний вірус. Я почистив жорсткий диск і перезапустив мережевий екран. Вам варто проводити сканування системи принаймні раз на тиждень. — Очевидно, він помітив нерозуміння в моїх очах, тому додав: — Ходімо, я покажу.

Ми йшли коридором. Підлога скрипіла під його жахливими кросівками. Він кахикнув.

— То… ви, гммм, ви давно тут працюєте, Елеанор? — запитав він.

— Так, — відповіла я, пришвидшуючи ходу.

Він намагався не відставати, але почав трохи захекуватися.

— Звісно ж, — сказав він, а тоді, прочистивши горло, додав: — Я прийшов сюди кілька тижнів тому. До цього я працював у «Сандерсонс». У центрі. Ви знаєте цю компанію?

— Ні, — відрізала я.

Ми дійшли до мого столу, і я сіла. Він нахилився занадто близько. Від нього линули пахощі печива і трохи сигарет. Неприємно. Він пояснив, що робити, і я виконувала його інструкції, закарбовуючи їх у свою пам’ять. До того часу, поки він закінчив, я вичерпала своє зацікавлення технічними питаннями на день.

— Дякую за допомогу, Реймонде, — ввічливо сказала я.

Реймонд махнув рукою та незграбно випростався. Було складно уявити чоловіка з гіршою військовою виправкою.

— Нема за що, Елеанор. Ще побачимось!

«Дуже сумніваюся», — подумала я, відкриваючи електронну таблицю з рахунками, що мали заборгованість. Він пішов дивною пружною ходою, занадто сильно відштовхуючись п’ятами від підлоги. Я помітила, що багато непривабливих чоловіків ходять саме так. І я переконана, що кросівки не сприяють гарній ході.

Того вечора музикант був взутий у красиві шкіряні туфлі. Він був високим, елегантним і граційним. Було складно повірити в те, що музикант і Реймонд належали до одного виду. Я засовалася на стільці. Я відчувала пульсуючий біль унизу та свербіння. Можливо, мені потрібно одягнути трусики.

* * *

Я почала готуватися до завершення робочого дня вже о 16:30 і намагалася помітно плескати наприкінці виступу Боба, голосно вигукуючи: «Слухай! Це неперевершено! Браво!», щоб усі мене помітили. Я вийшла з офісу о 16:59 і пішла до торговельного центру настільки швидко, наскільки мені дозволяла моя оновлена безволоса шкіра. Я дійшла до пункту призначення за п’ятнадцять хвилин, дякувати Господу! Птаха в руці — ось про що я думала, враховуючи важливість завдання, тому я просто рушила прямісінько в першу-ліпшу крамницю, яка трапилася на моєму шляху, і піднялася до відділу електронного обладнання.

Молодий чоловік у сірій сорочці і блискучій краватці дивився на гігантський телевізор. Я підійшла до нього та сказала, що хотіла б придбати комп’ютер. Він з острахом поглянув на мене.

— Стаціонарний, ноутбук, планшетний, — заторохтів він. Я уявлення не мала, про що він говорить.

— Я ніколи раніше не купувала комп’ютери, Лайаме, — пояснила я, прочитавши його ім’я на бейджі. — Я дуже недосвідчений користувач сучасними технологіями.

Він відтягнув комір сорочки, ніби намагався звільнити перетиснуте адамове яблуко. Він мав вигляд газелі чи антилопи або однієї з тих нудних коричневих тварин з великими, круглими очима обабіч голови. Тварин, яких зрештою завжди з’їдають леопарди.

Початок видався напруженим.

— Для чого вам комп’ютер? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Це вас не стосується, — образилась я.