Читати книгу - "Планета Pixar"

Тож я домовився про зустріч у Pixar і через кілька днів вирушив туди. Наближаючись до Сан-Франциско трасою 101, я захоплено споглядав обриси міста, що розкинулося переді мною: пологі пагорби, щільно обліплені будинками, широке скупчення сяйливих офісних будівель у фінансовому районі, низькі хмари на узбережжі, що запалають у надвечір’я. Пейзаж був ефектний, приголомшливий. Там, де траса розходилася у двох напрямках, — один шлях вів через місто до мосту Ґолден Ґейт[2], інший прямував через Бей Брідж до Берклі по той бік затоки — я з’їхав на праву смугу, що вела до мосту.

Краса міста раптово поступилася реальності: смуги руху на міст були переповнені автівками. Коли я проїздив над давніми опорами рихтування, не міг уникнути думок про землетрус Лома-Прієта, через який п’ять років тому, в 1989 році, обвалилася частина мосту, вбивши одну з-поміж 63 жертв землетрусу. Сюрреалістичні видива того, як шмат дороги падає з найвищої частини мосту, стали загрозливо виразними, коли я подумав про те, як їздитиму цим шляхом щодня. У зустрічному напрямку тим часом скупчувалися машини, які прямували в Сан-Франциско й вишиковувались у чергу на пропускному пункті до мосту. Затор, здавалося, розтягнувся на милі. Все це чекало мене на зворотному шляху. Мої найгірші побоювання підтверджувалися. Хіба я зможу погодитися на роботу, що передбачає всі ці страхіття?

Невеликою розрадою здавалося те, що коли б мені довелося їздити так щодня, то в мене точно вистачало б часу, щоб слухати радіо. Президентом тоді був Білл Клінтон, а Демократична партія нещодавно втратила більшість у Конгресі на проміжних виборах[3]. Новини гуділи повідомленнями про вирішальне зіткнення, що намічалося між Конгресом і президентом. А ще крутили чимало хорошої музики. Радіо в моєму авто грало композиції Вітні Г’юстон, гурту Boyz II Men, Мераї Кері та Селін Діон. Хітом була пісня Елтона Джона «Can You Feel the Love Tonight» із дуже успішного мульт-фільму «Король Лев», що вийшов цього літа. Але хай би як мене цікавили новини чи ж наскільки я би любив слухати поп-музику, зовсім не хотілося проводити дві чи три години на день, сидячи в машині й слухаючи радіо.

Погіршувало ситуацію ще й те, що віддалене розташування Пойнт-Річмонда ніяк не компенсувалося довколишнім краєвидом. Коли я домовлявся про зустріч, то звернув увагу на те, як піксарівський автовідповідач гордо повідом-ляв, що компанія розташована «через дорогу від нафтопереробного заводу». І це виявилося не перебільшенням — Pixar була буквально навпроти нафтоперегінного заводу Chevron. Коли я під’їхав, переді мною постали високі димоходи, сила-силенна устаткування і труб.

Справи аж ніяк не поліпшились, коли я заїхав на стоянку Pixar, де місць для паркування було обмаль. Будівля, в якій містилася компанія, виявилася одноповерховою стандартною офісною спорудою без жодних виразних ознак. Так само непримітною була і приймальня — невеликого розміру, погано освітлена. Уздовж однієї стіни тягнулася вітрина, що презентувала нагороди Pixar. Важко було уявити собі більший контраст із модерним глянцевим офісом, у  якому Стів працював у NeXT. Увійшовши крізь парадний вхід, я подумки запитав у себе: «Оце й усе? То це і є Pixar?»

Цього дня мене приймав Ед Кетмелл, співзасновник компанії. Ще один співзасновник Pixar, Елві Рей Сміт, залишив компанію кілька років тому. Еда найняв на роботу Джордж Лукас у 1979 році, щоб започаткувати комп’ютерний відділ у Lucasfilm — цей підрозділ зрештою відокремився як компанія Pixar. Доки помічниця Еда проводила мене до його кабінету, я подумки зауважив, наскільки похмурим виглядало усе довкола: пошарпаний килим, голі стіни, тьмяне освітлення.

Кабінет Еда виявився чималим, із вікном на всю стіну з одного боку й великою книжковою шафою з іншого. Я мимохідь глянув на книги з математики й фізики, а також на томики, присвячені створенню мультиплікації та комп’ютерної графіки. Стіл Еда стояв у дальньому кутку приміщення, біля протилежної стіни була канапа. Господар кабінету запросив мене сісти на неї, сам підсунув ближче стілець і розмістився напроти мене.

Едові було майже п’ятдесят років, він виявився чоловіком худорлявої статури, мав рідку борідку. Було помітно, що він людина спокійна — і водночас впливова, допитлива. Розпитав мене про освіту й досвід роботи, трохи розповів про історію Pixar, а тоді постала тема поточної ситуації в компанії.

— Як ви знаєте, — зазначив Ед, — зараз ми займаємося виробництвом повнометражного фільму, який має вийти в листопаді. Також продаємо програмне забезпечення RenderMan та робимо рекламні ролики. Але насправді бізнес-плану розвитку компанії наразі немає. Непогано було б отримати допомогу для вирішення цього питання.

— А яким чином зараз відбувається фінансування Pixar? — поцікавився я.

Ед пояснив, як усе проходить — значною мірою через щомісячне подовження домовленостей. Disney оплачувала виробництво фільму, тим часом продажі RenderMan та анімаційних рекламних роликів приносили певний дохід. Втім, цього було недостатньо, щоб забезпечити витрати Pixar.

— І яким чином ви покриваєте дефіцит? — запитав я.

— Коштом Стіва, — пояснив Ед. — Щомісяця ми йдемо до Стіва й називаємо йому суму, якої бракує. І він виписує чек.

Такі новини заскочили мене зненацька. Я розумів, що Стів фінансує Pixar, але навіть не очікував, що саме так — щомісяця власноруч виписуючи чек. Зазвичай інвестор вкладає певну суму грошей, якої має вистачити на півроку, на рік чи навіть більше. Щомісяця ходити до інвестора по гроші — це було нечувано і не надто приємно, якщо судити з моїх знань про інвесторів компаній, яким увесь час бракувало грошей.

Ед трохи посовався на стільці й додав:

— Зі Стівом говорити про це не дуже легко.

«Не дуже легко» — таке формулювання було очевидним применшенням. Ед натякнув на те, що затвердження витрат компанії у Стіва було болісною процедурою. У мене виникло відчуття, що Ед уже стомився боятися цього.

— І чому ж це так важко? — запитав я.

— Коли Pixar відділилася від Lucasfilm, Стів хотів вкласти гроші в підприємство, що вироблятиме техніку, — пояснив Ед. — Ми розробляли комп’ютер для обробки зображень високої якості. Анімація була всього лише способом демонструвати технології. У 1991 році підрозділ Pixar, який займався розробкою обладнання, закрили.

Це було моє перше реальне знайомство з подробицями історії компанії. Зустріч зі Стівом зосереджувала увагу на майбутньому, а не на минулому.

— Стів ніколи й не думав про те, щоб мати підприємство, яке займається розповіданням історій, — вів далі Ед. — Він неабияк пручався. Довелося добряче поборотися, аби вибити інвестиції у створення анімаційних оповідей.

Я навіть уявити не міг,