Читати книгу - "Життя, Всесвіт і все суще"

Розділ 2

Важливий факт із історії Галактики.

Факт номер один:

(запозичено з «Астральної збірки цитат на щодень» із серії «Популярна Історія Галактики»)

Нічне небо над планетою Кріккіт — найнецікавіше видовище в цілому Всесвіті.

Розділ 3

Той день, коли Форд з Артуром несподівано повипадали з просторово-часової аномалії, добряче довбнувшись об ідеальне покриття стадіону «Лордз», був незбагненно чарівним.

Глядачі аплодували шалено. Аплодували не їм, але вони інстинктивно вклонилися і зробили це доречно, бо важкий маленький червоний м’ячик, якому власне і адресувалася овація, просвистів над маківкою Артура лиш за декілька сантиметрів. Вони знову впали на землю, яка, як їм здалося, страшенно швидко крутилася навколо них.

— Що то було? — просичав Артур.

— Щось червоне, — просичав на відповідь Форд.

— Де ми?

— Гм, на чомусь зеленому.

— Обриси, — промурмотів Артур, — мені треба знати, які його обриси. Оплески швидко змінилися враженими зойками подиву та хихотінням глядачів, які ще не вирішили: вірити своїм очам чи ні.

— Це ваша канапа? — запитав чийсь голос.

— Що то було? — пошепки спитав Форд. Артур підвів голову.

— Щось блакитне.

— А обриси? — запитав Форд. Артур знов подивився вгору.

— Воно має, — насупивши брови, просичав він Форду, — обриси полісмена.

Скоцюрбившись і насупившись, вони ще хвилину лежали на моріжку стадіона. Те блакитне, що обрисами нагадувало полісмена, поплескало їх обох по плечах.

— Гей, ви, двоє, — мовив обрис, — ану ходімо.

Для Артура ті слова пролунали ніби удар грому. Він зірвався на ноги і окинув ошелешеним поглядом навколишній пейзаж, що раптом вклався в до болю звичну картину.

— Де ви це взяли? — гаркнув він на полісменоподібне.

— Що ви сказали? — спитав здивований обрис.

— Це крикетний стадіон «Лордз», правда ж? — гримнув Артур. — Де ви його знайшли, як ви його сюди притарабанили? Я гадаю, — додав він, потираючи скроні, — що мені ліпше вгамуватися. — І він сів навпочіпки перед Фордом.

— Це полісмен, — сказав він. — Що будемо робити?

— Що ти пропонуєш? — знизавши плечима, спитав Форд.

— Прошу тебе, — попросив Артур, — скажи, що останні п’ять років мені наснилися.

Форд знову стенув плечима і скорився.

— Останні п’ять років тобі наснилися, — сказав він. Артур звівся на рівні.

— Все гаразд, полісмене, — сказав він, — останні п’ять років мені наснилися. Спитайте його, — додав він, показуючи на Форда, — і він підтвердить. — Сказавши це, він рушив до краю майданчика, обтрушуючи свій халат. Затим він помітив, що вдягнений у халат, і став мов укопаний, вирячивши на нього очі. Потім обернувся і кинувся до полісмена.

— Звідкіля тоді взялася ця одежина? — заволав він. Волаючи, повалився на землю і засмикався в корчах.

Форд похитав головою.

— Важкі йому випали останні два мільйони років, — сказав він полісменові.

Разом вони поклали Артура на канапу і понесли з поля, і раптове зникнення канапи по дорозі збентежило їх лиш трохи.

На все глядачі реагували по-різному. Більшість із них, не маючи снаги витримати такого видовиська, зажмурили очі і вдовольнялися лиш поясненнями радіокоментаторів.

— Слухай, Брайяне, це цікавий випадок, — сказав один радіокоментатор іншому. — По-моєму, ніяких загадкових матеріалізацій на полі не бувало від часу, гм, від часу…  одне слово, я не думаю, що вони взагалі мали місце, чи не так? А ти не пам’ятаєш?

— Едгбастон, 1932 рік?

— А, ну і що ж там скоїлось?..

— Слухай, Пітере, наскільки я пам’ятаю, Кантер грав проти Вілкокса, він якраз подавав м’яч з боку павільйону, коли раптом прямо на поле вибіг один із глядачів.

Настала мовчанка, під час якої перший коментатор обмірковував сказане.

— Т-т-та-к…  — сказав він, — так, та в чому ж ти вбачаєш там загадковість? Він же не матеріалізувався в прямому значенні слова? Просто вибіг.

— Так, маєш рацію, але ж він наполягав, що бачив, як на полі щось матеріалізувалося.

— Чи ж бо?

— Так. З його слів те щось скидалося на алігатора.

— А що трапилося з тим чолов’ягою?

— Ну, мені здається, що хтось запропонував вивести його і пригостити обідом, але той пояснив, що він уже добряче пообідав, то всі й забули про те, а «Ворікшір» переміг з перевагою в три хвіртки.

— Та це не дуже схоже на сьогоднішній випадок. Для тих, хто щойно налаштував свої приймачі на нашу хвилю, може буде цікаво знати, що, тут є…  два чоловіки, два достатньо неоковирно одягнутих чоловіки і до того ж канапа — здається «честерфілдка»?

— Так, «честерфілдка».

— Просто матеріалізувалися отут посеред крикетного майданчика стадіону «Лордз». Та не думаю, що у них були якісь лихі наміри, вони так пристойно поводилися, а ще…

— Даруй, Пітере, я переб’ю тебе на хвильку, щоб сказати, що канапа щойно щезла.

— Ну, раз щезла, то й щезла. Що ж, однією загадкою менше. І все ж, на мою думку, ця подія явно варта того, щоб її занести в книгу рекордів Гіннеса, тим більше, що вона сталася в такий драматичний момент гри, коли команді Англії для перемоги бракує всього-на-всього двадцять чотири пробіжки. Ті чоловіки зараз полишають поле в супроводі полісмена, мені здається, що всі вгамовуються і гра має от-от поновитися.

— А тепер, сер, — почав полісмен, коли вони пробилися крізь натовп цікавих і поклали умиротворене та нерухоме тіло Артура на ковдру, — можливо, ви зробите таку ласку і розкажете мені, хто ви такі, звідки ви і що означає той балаган, який ви тут улаштували?

Форд на якусь мить втупився собі під ноги, ніби запозичуючи у землі твердості духу, а потім випростався і відповів полісменові таким поглядом, який ударив того повною силою напруженості кожного дюйма із цілих шести світлових років, що відокремлювали Землю від домівки Форда в околицях Бетельгейзе.

— Гаразд, — дуже спокійно сказав Форд, — я вам розповім.

— Та…  словом, у цьому нагальної потреби немає, — скоромовкою сказав полісмен, — просто, щоб отого…  такого…  ну, що воно там було, більше не повторялося. — Полісмен повернувся і подався шукати когось, хто був би не з