Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я не впевнений, що повинен залишити їх, — сказав я, кивнувши на мою сім’ю.
— Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.
— Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.
— Ти не повинен переживати, — вона підійшла і стала поряд, — це не твоя провина. Узагалі.
Я кивнув:
— Це здається трохи сумним — усе це.
— Що саме?
— Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.
Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.
— Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.
І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:
«Дурко Дж уже в дурці?»
— Що це? — спитала Емма.
— Нічого важливого.
Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.
І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.
— Ходімо придумаємо щось із вечерею.
— Ти впевнений? — спитала Емма.
— Цілком.
Коли ми виходили, я вимкнув світло.
* * *
Я запропонував замовити піцу — там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.
— Її готують десь та приносять тобі додому? — спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.
А Бронвін запитала:
— Піца — це щось із флоридської кухні?
— Не зовсім, — відповів я. — Але повірте, вона вам сподобається.
Я подзвонив у прийом групових замовлень, і ми у вітальні повсідалися на кушетках та стільцях чекати, поки привезуть. Пані Сапсан прошепотіла мені на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоєї промови». І, не чекаючи на відповідь, вона прочистила горло та оголосила на всю кімнату, що я хочу щось сказати. Тож я підвівся та почав дещо незграбно імпровізувати:
— Я такий радий, що всі ви тут. Не впевнений, чи відомо вам, куди моя сім’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше місце. Я маю на увазі… — завагався я. — Я маю на увазі, воно може бути хорошим для деяких людей, ну там, знаєте, зі справжніми психічними проблемами, але… коротше, народе, ви врятували мою жопу.
Пані Сапсан насупила брови.
— А ти врятував наші… зади, — відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. — Ми тільки повернули борг.
— Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.
Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:
— Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.
— Ми теж тебе любимо! — вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.
— Ми дуже щасливі, що ми тут, — сказала Клер.
— А не в Диявольському Акрі, — додав Горацій.
— Ми завжди будемо дуже весело проводити час! — проспівала Олівія.
— Пробач, ми зламали частину твого будинку, — озвалася Бронвін.
— Що означає «ми»? — запитав Єнох.
— Не можу дихати… — Я хапнув ротом повітря. — Сильно здавили…
Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:
— Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?
Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.
— Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, — так ми тут не всі.
Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.
— Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.
Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:
— Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.
Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.
— Вона не мертва, ти ж знаєш, — продовжив він.
— Сподіваюсь, це правда.
Він із викликом глянув мені просто в очі:
— Не мертва.
— Окей. Не мертва.
— Я дуже сумую за нею, Джейкобе.
— Ми всі сумуємо, — відказав я. — Я не забув її й ніколи не забував.
— Вибачення прийнято, — сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.
— Повірте мені, — озвався Мілард за мить, — це був прогрес.
— Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, — промовила Емма. — Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.
— А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? — спитав я.
— Я оцінив би це як малоймовірне, — відповів Мілард.
Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.
— Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, — повідомила вона тихо. — Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.
Мілард зітхнув:
— Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.
— Я теж так думаю, — сказав я. — А ніхто не пробував шукати її… м-м?..
— Її тіло? — спитав Мілард.
— Міларде, будь ласка, — обурилася директорка.
— Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.