Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

він тікав від реальної дійсності у вигаданий карамельно-підсолоджений світ щасливих фіналів[6]. Справді, письменник не належав до когорти тих непримиренних критиків американської реальності (Едіт Вортон, Генрі Адамс, Френк Норріс, Гемлін Ґарленд та ін.), яких президент Теодор Рузвельт назвав “разгрібачами сміття”, але його свідома відмова від натуралістичного змальовування непривабливої правди тогочасного соціального життя мала цілком зрозуміле світоглядно-психологічне підґрунтя. Думається, що під час перебування у в’язниці, у свідомості письменника сформувалася чітка й досить однозначна творча установка, сутність якої полягала в тому, що література має повертати людині надію на краще і зміцнювати в ній віру в можливість перемоги добра над злом. Дослідники називають такий етико-художній імператив О.Генрі “теорією компромісу” і наголошують, що біля її витоків стояло притаманне новелістові загострене відчуття чужого болю та зумовлене особливостями його мистецького кредо бажання втішити, розрадити словом, подарувати хоча б ілюзію радості. У світі людських страждань, соціальної несправедливості й розчарувань, О.Генрі брав на себе місію “великого розрадника", який наважувався на власний розсуд “виправляти” помилки долі та, взявши у помічниці примхливу й непередбачувану Фортуну, коригувати численні сценарії людського життя таким чином, щоб воно здавалося більш світлим і щасливим.

Аргументом на користь такого припущення можна вважати досить дивну, на перший погляд, трансформацію однієї життєвої історії, з якою Білл Портер зіткнувся в Колумбусі, у типово о.генрівський різдвяний сюжет. Серед в’язнів, з якими доля звела тюремного аптекаря Портера, був такий собі Ричард Прайс, зломщик сейфів, котрий відбував довічне ув’язнення. Про його унікальну майстерність — уміння відкрити будь-який найскладніший замок без жодного інструменту — ходили легенди. Секрет Прайса полягав у тому, що він за допомогою терпужка надпилював на вказівних пальцях рук нігті разом з живою тканиною, щоб оголити нерви і зробити руки вкрай чутливими до найменших вібрацій цифрових кодів сейфа. Одного разу дирекція великого банку, казначей якого втік, залишивши замкненим сейф із важливими документами, звернулася до тюремної адміністрації за допомогою. Прайсу було обіцяно звільнення, якщо він зможе відкрити сейф. В’язень дав згоду і успішно виконав поставлене завдання, однак, віроломні представники влади не виконали своєї обіцянки, і не випустили його на волю. Хворий на туберкульоз Прайс не витримав цього психологічного потрясіння і невдовзі помер.

Через кілька років після смерті Прайса, у 1903 році, вже відомий письменник О.Генрі надрукує одне зі своїх найкращих оповідань — “Знайдене виправлення”. Його герой — молодий зломник сейфів Джиммі Валентайн — приїздить до провінційного містечка, щоб пограбувати черговий банк. Але, закохавшись у доньку банкіра, він відмовляється від попередніх планів, відкриває власну крамничку та перетворюється на респектабельного джентльмена Ральфа Спенсера. Напередодні весілля з банкіровою дочкою він вирішує відіслати валізку зі злодійськими інструментами своєму колишньому колезі по ганебному ремеслу і тим самим остаточно покінчити з минулим. Коли Джиммі з валізкою в руках заходить до банку, щоб зустрітися з нареченою, він дізнається про нещастя: п’ятирічну онучку банкіра її сестричка випадково закрила у новому сейфі, який неможливо відкрити, і перелякана дитина може задихнутися, якщо терміново не надійде допомога. Колишній злодій опиняється перед вибором: життя дитини чи особисте щастя. Він без вагань обирає перше і, скориставшись інструментами зі своєї валізи, швидко відчиняє двері сейфу, рятуючи життя дівчинки. Тим самим Джиммі, якого присутні знали як Ральфа Спенсера, викриває себе. Тож, розпрощавшись з надіями на краще майбутнє, молодий чоловік прямує до виходу з банку, де на нього чекає сищик Бен Прайс. Він тривалий час переслідував Джиммі Валентайна і, нарешті вистеживши його, випадково став свідком благородного вчинку. Коли байдужий до своєї подальшої долі Джиммі, визнаючи свою поразку, першим звертається до сищика, той, вражений його шляхетністю й мужністю, робить вигляд, ніби вони не знайомі. Як бачимо, історія Джиммі Валентайна і своїми деталями, і фіналом, і загальною оптимістично-життєстверджуючою тональністю суттєво відрізняється від трагічної історії його вірогідного прототипу — Ричарда Прайса, в’язня Колумбуса. Втім зв’язок між сюжетом новели О.Генрі і драматичним епізодом його тюремних спогадів є очевидним, хоча сам автор, плануючи своє майбутнє життя після виходу із в’язниці, сподівався, що зможе “витравити зі своєї пам’яті будь-які згадки про те, що колись дихав смородом цих жахливих стін”[7].

До речі, новела “Знайдене виправлення”, яка відразу ж підкорила читацьку публіку, принесла величезний фінансовий зиск не своєму авторові, а іншим, більш підприємливим людям. Продюсер Джордж Тейлор за 500 доларів викупив у О.Генрі право на сценічну обробку новели, а драматург Поль Армстронг перетворив її на п’єсу “Такий собі Джим Валентайн”, яка мала шалений успіх і принесла їм сто тисяч доларів прибутку.

За часів перебування у в’язниці Вілл Портер, чия вразлива душа переповнювалася болем і співчуттям до чужого горя, знаходив єдину відраду в тому, що в години дозвілля міг цілковито віддаватися своїй улюбленій справі — писати оповідання. Можливо, саме занурення у сповнений світла і різдвяних чудес світ власної фантазії допомогло йому вижити, не зламатися під тягарем випробувань, а головне, зберегти унікальну властивість — бачити можливість щасливого виходу із будь-якої, навіть найскрутнішої ситуації. Цікаво зазначити, що до розуміння внутрішнього світу О.Генрі найближче підійшов його колега по перу Ептон Синклер, який у своїй п’єсі “Білл Портер” (1925) змалював декілька вигаданих сцен із тюремного життя і відтворив ті гіпотетичні мотиви, якими міг керуватися письменник-арештант, обираючи власну творчу стратегію. У п’єсі Синклера є епізод спілкування Білла Портера з тінню Етол, яка зупиняє свого чоловіка, готового активно заявити свій протест проти існуючих порядків і ризикнути власним життям. Слова, які Синклер вкладає в уста Етол, є, по суті, власним мистецьким і життєвим кредо О.Генрі: “Природа щедро наділила тебе фантазією, ніжністю і потоком блискучих слів, які можуть підбадьорити... Ти навчишся знаходити нові слова..., нове співчуття... Ти знайдеш свій власний шлях, як допомогти людям..., як викликати у них співчуття до них самих... Я бачу їх, жадаючих цієї злитої зі сміхом жалості, що дарована тобі... Іди ж, Білл Портер, і виконуй своє високе призначення!”[8].

Під час перебування в Колумбусі, де він провів три роки й три місяці, Вільям Сідні Портер написав чотирнадцять оповідань, які були підписані псевдонімом О.Генрі (O’Henry). Слід зауважити, що написання цього псевдоніму через апостроф, тобто на ірландський манер, є неправильним. Достеменних відомостей про те, чому письменник обрав саме цей псевдонім, не збереглося, очевидним є лише той факт, що він приховував своє справжнє ім’я, аби ніхто не дізнався, що твори надходять із в’язниці.

Біографи письменника висловлюють декілька припущень стосовно походження псевдоніма. Найпоширенішою є версія, згідно з якою Портер, створюючи