Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

Від сквера, приклавши до вуха мобілку, крокував стрункий юнак років двадцяти п’яти, не по-тутешньому добре вдягнений, увесь наче із реклами чи зі сторінок глянцевого журналу.

— Так, — говорив він, — звичайно ж. Уже їду. От просто зараз. Так, так. Та що ви! Неодмінно. Добре, що так швидко знайшли, молодці!

Навряд чийсь родич — надто він був спокійний і задоволений життям, нема чого таким вештатися біля моргу. Хіба що лікар?.. Але ж молодий, років на сім старший за Марту.

Потім вона помітила того, хто напевно був лікарем. Він стояв посеред збудженого натовпу, невисокий, із акуратною лисиною й акуратними ж, щіточкою, вусиками. Змахуючи руками, він пояснював, заспокоював, закликав до терпіння і поміркованості. Голос його цілком пасував до зовнішності: м’який, домашній, — але ж чомусь нікого не заспокоював і не переконував. Невисокого оточили, переважно тітки за сорок, багато хто стискав носові чи паперові хусточки, одна весь час перекладала з руки в руку неосяжний кошик, схожий на дохлого ската.

— Вкотре повторюю, — говорив невисокий, — ми не можемо зараз узяти й усіх оформити. Тому й затримка. Але, любі мої, ви ж повинні розуміти…

— Що ми повинні? — заверещала тітка із кошиком. — Ах ти ж пацючий виродок, ми йому «винні»! Геть совість втратив, столична падлюка! — Вона розвернулася всім тілом, аж натовп мимоволі розступився. — Віко, ану телефонуй своєму кумові! Хай з’ясує, що взагалі тут…

На неї зашикали, але цим тільки сильніше розлютили, тітка забула про столичну падлюку і накинулася на власних соратниць. Ґвалт здійнявся такий, що і на небі, певно, було чути; Марта спромоглася розібрати хіба кілька фраз: щось про живу чергу і сорому нема. Вона збагнула, що до лікаря не пробитися, і набрала Елізу.

— Скільки тебе чекати? — запитала Еліза. Запитала одразу в слухавці й десь позаду, за спиною в Марти. Та обернулася і побачила мачуху біля входу в морг.

Навіть посеред лікарняного подвір’я, поряд із колотнечею, влаштованою чиїмись родичами, Еліза примудрялася мати вигляд справжньої королеви. Це іноді доводило Марту до сказу.

Ну гаразд — завжди доводило, завжди.

Еліза мала незабутні форми — однак нікому і ніколи навіть на думку не спало би назвати її товстухою. «Принадність достатку без надлишків», як свого часу влучно зауважив Стефан-Миколай (за що й отримав потиличника й кілька днів бойкоту). Еліза була на голову вища за Марту, носила вузькі сукні зі щедрим декольте, на яке полюбляли витріщатися її клієнти; при цьому не зловживала косметикою чи прикрасами. Цілком логічно, хмикала Марта: при такому декольте хто дивитиметься на обличчя.

Утім, обличчя в Елізи було красивим, із цим навіть Марта погоджувалась. Таких побачиш хіба в кіно чи в підручниках, на портретах королев, святих та інших зірок сивої давнини. І голос в Елізи був як у акторок, що грають на всю цю вельможну публіку.

Коли мачуха чогось вимагала, вона чекала на абсолютний, миттєвий послух.

— Нічого не забула?

Марта мовчки простягнула їй теку із ксерокопіями.

— Ходімо.

Не чекаючи на відповідь, Еліза розвернулася й зайшла всередину. Санітари чи хто там був у білих халатах — всі розступалися перед нею.

— Я домовилася, нас оформлять поза чергою. Поїдеш із ним додому, поки я тут владнаю з документами. Ось, тримай. — Вона простягнула Марті кілька купюр. — Візьмеш таксі.

— Але… — В горлі у Марти пересохло, вона відчувала, як полотніє від холодної, дзвінкої люті. Слів не було. Просто не було придатних слів. Хоча Еліза, певно, все робила як слід — більше того, тільки вона одна і могла все влаштувати, це ж зрозуміло.

Але це ти, подумала Марта із ненавистю, ти його угробила. Він там… А ти у цей час зі своїм єгерем, із Людвігом-ми-з-тобою-неодмінно-заприятелюємо, хай би він здох, падлюка така! І тепер що? Що тепер?! Що?!!

— Стоп, — спокійно сказала Еліза. — Давай хоч зараз без сцен. Не дуже вчасно, як гадаєш? Навряд чи батько зрадіє.

І перш ніж Марту прорвало, мачуха звернула ліворуч, там був такий закуток, із куцою пальмою в діжечці та двома сірими банкетками, на одній заспокоював зарюмсану дівчину лікар із козлячою борідкою, а на сусідній сидів батько, сидів, простягнувши ноги, спершись спиною на стіну і закривши очі. Він був геть блідий, під очима мішки, щоки і лоб у якихось подряпинах, чи що, — але це був він, живий, подумала Марта розгублено, живий же! — і тут він поглянув на неї, наче із подивом, немовби й не очікував тут побачити, і запитав:

— Марто, що у тебе із волоссям?

Лише тоді вона помітила, що бгає в руках запорошену панаму. І побачила у дзеркалі, яке висіло поряд із пальмою, своє волосся — не каштанове, як раніше, а золотаве, пшеничне, про яке завжди мріяла.

Несподіваний подарунок дракона.

Розділ 2

Глечик і флейта

— Нічогенький такий колір, — сказала Ніка. — В принципі, тобі пасує. Але раніше ти ж не… а, зажди, дай вгадаю: закохалася, так? І хто він? А я от, знаєш, із Йоханом посварилася. Бо він нікчема. І думає лише про свій футбол, ні про що інше.

Вони йшли лунким, сірим подвір’ям, Марта крадькома позіхала, дивилася на малечу. Першачки крокували зосереджено, всі в однакових костюмчиках, лише ранці були строкаті, глянцеві, рипливі. Гримнув дзвоник — і карапузи рвонули навперейми, немов це не дзвоник, а сирена повітряної тривоги.

— І головне — він сам розуміє, що жодного шансу. Нікуди його не візьмуть. Он і кращих не беруть, а йому ж до кращих… Та менше з тим, розказуй, що в тебе? Хто він? Я його знаю? Невже Стефан-Миколай?! А казала «друзі, друзі»… Ой, глянь! — Вона тицьнула Марту мініатюрним ліктиком, а іншою рукою вже поправляла зачіску. — Здається, той новий фізкультурник. Я гадала, Вакенродер візьме якогось старезного мухомора.

— Навряд, — сказала Марта. — Я його вчора бачила у лікарні… себто, цього юнака. Не схожий на фізкультурника.

— Ну так, — пхикнула Ніка. — Якщо в лікарні — значить, уже й не фізкультурник! Поглянь, як іде. І куди? Ну власне, до спортзалу!

Звідси, з вулиці, видно було не дуже, але стрункий юнак справді прямував у бік спортзалу. Й одягнений був не так козирно, як учора.

Ніка пришвидшила крок, і Марта поквапилася за нею. Юнак Марту не цікавив, але аж так запізнюватися на істрік не хотілося. Пані Фліпчак славилася характером не сказати б лихим, але мінливим і несамовитим. А насамперед — своєю підозріливістю.

— Бачу, влітку багато хто підхопив вибіркову глухоту. Дзвоник, наприклад, вони не чують. — Фліпчак пройшлася уздовж стіни — невисока, дебела, круглолиця і круглотіла. Окуляри не погойдувалися — надійно