Читати книгу - "Вибрані листи"

хистом, особливо — в мініатюрах, які пише elegantissime; слово, яке й перекладу не вимагає, зазначимо лишень, що у нас воно стосується переважно одягу й речей, а в римлян — також мови, зокрема, листовної: Пліній пише найвитонченіше, найвишуканіше, але, додамо, — найпрозоріше, найпростіше (про цю особливість стилю — згодом), варто приглянутись хоча б до двох адресованих Тацітові мініатюр (І, 6; IX, 10), щоб у цьому пересвідчитися; звісно, якщо переклад бодай якоюсь мірою передає неповторний чар (франц. «шарм») різьбленої, звучної латини.

На прохання Таціта, у двох своїх листах (VI, 16; 20) Пліній описує виверження Везувію в 79 році, і ці листи можуть бути зразком бездоганної письмової розповіді й письмового живопису. Саме Тацітові Пліній адресує листа, чотирнадцятого з дев’ятої книги (він на обкладинці), який пасував би як епіграф не лише до монографії про творчу особистість Плінія Молодшого, а й до роздумів про всю античність, так лаконічно й водночас тепло й зворушливо проакцентовано в ньому те, що визначає духовну поставу освіченого римлянина, загалом інтелігентної людини, хай у якому часі вона живе: щирість і правдивість у мові й письмі, працьовитість і пильність у заняттях, скромність, повага до нащадків, наполегливість і невідхильна хода обраною дорогою до світла. Бути поряд із Тацітом — найвища для Плінія честь, найбільше щастя. Так, читаючи лист, адресований якомусь Мáксіму (IX, 24), бачимо Таціта на циркових грищах. Біля нього якийсь незнайомець. Перекинулись кількома словами. «Ти італік чи з провінції?» — запитав незнайомець. — «Знаєш же мене передусім із наукових моїх занять», — відповів Таціт. А той: «То ти Таціт чи Пліній?»… «Не можу тобі передати, — зізнається Пліній адресатові листа, — як то мені приємно, що наші ймена — вже мов і не наші, а належать людям…» Перед нами, завдяки майстерності Плінія, — вихоплена з часового плину перелітна хвилина; у ній — Таціт, його голос і голос того, хто так ощасливив Плінія своїм запитанням: «То ти Таціт чи Пліній?»

Серед відданих студіям приятелів Плінія (більшість імен нам або мало відомі, або й зовсім невідомі) — ще один, на десять років молодший від нього, теж письменник, історик, відомий своїм твором «Життя дванадцяти цезарів» Светоній Транквілл. Прізвисько (tranquillus — тихий, спокійний) аж надто йому пасувало: був на диво скромний, геть не охочий ступати на дорогу, що вела до почестей; відмовився навіть від посади військового трибуна, яку виклопотав для нього Пліній. Мало що знаємо про його молодшого приятеля і підопічного, а в одному з листів (І, 24), завдяки письменницькій майстерності автора, бачимо його, мовби перед очима у нас стояв, радше ходив своєю садибкою. Лист, власне, у діловій справі: Пліній, знаючи намір Светонія придбати якусь скромну посілість, просить посприяти йому у тій справі ще одного свого знайомого; відповідно й викладає йому, що саме цікавить Светонія: «Ця садибка (тільки б ціна всміхнулася) багато чим приваблює мого Транквілла: до міста рукою подати, непогана дорога, скромний будинок і таке саме поле, що радше розрадою, аніж тягарем було б для його власника. Зайнятому науками господареві, а він і є таким, предосить того клаптика землі, де б він міг освіжити собі голову, дати перепочинок очам, походити межами, облюбувати собі одну якусь стежинку; де кожен кущик, кожну лозинку міг би знати — які вони й скільки їх є»…

А втім, тут важить не тільки майстерність Плінія, а й тонкі струни його душі, розуміння того, як багато важить для людини місцина, де вона не просто перебуває, а живе — наладжує (мовби інструмент настроює) душевний зв'язок з тією ж лозинкою, якої торкається, стежкою, якою ступає, з обріями, які бачить. Так і Горацій у поетичному листі (І, 16) описував свою улюблену сабінську оселю; так, через добрих два віки, пізньолатинський поет Авсоній любовно змальовуватиме свою посілість, теж не надто далеко від міста, вписавши у цей твір («Садиба») вислів, з яким погодився б кожен із широкого кола Плінієвих друзів: «Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки». Так, врешті, й у Вергілієвих «Георгіках»: «Хвали собі землі обширні — клаптичок свій обробляй» (II, 412–413). Справді, хвалити й любовно опрацьовувати щось — не одне й те ж саме. Горацій і Вергілій хвалили, бо так їм належало, величезні простори імперії, але любили — кожен своє, затишне: той — свою сабінську оселю неподалік від Рима, цей — тихі околиці Неаполя. Найкращі їхні рядки виснувалися з любові.

Отож, здавалося б, звичайний лист у діловій справі надовго привертає нашу увагу, запрошує до «студій» — до повільного читання, до виписок, роздумів, спостережень; так от, працюючи над ним, черпаємо з нього, скільки спроможні почерпнути; до речі, від лат. дієслова «excerpere», що означає черпати, вичавлювати, добувати, — іменник «excerptum» — виписка (у нашу мову ввійшов схожий іменник «ексцепт», що від суміжного дієслова «excipere» — виймати, добувати). З таких-от ексцерптів чи ексцептів і міркувань, з чужого, радше спільного (communia), й народжується своє (propria), — есеї, тобто спроби осмислити прочитане, додати йому барв своєї душі й свого розуміння, повести далі спільну нитку письмової розмови про вічне, людське, як це робив засновник цього жанру Мішель Монтень (до речі, теж отримав класичну домашню освіту, яку так пропагував учитель Плінія Квінтіліан); повести цю нитку в надії, що її підхоплять і прийдешні покоління; звідси — повага до тих, від кого ту нитку перейнято, й до тих, хто її підхопить, до нащадків, про що Пліній у згаданому листі до Таціта (IX, 14).

Серед портретів, що проступають зі сторінок «Листів», найбагатший на цікаві штрихи, звісно, портрет Плінієвого дядька, фанатично відданого науці Плінія Старшого. Про нього — увесь лист, адресований сенаторові Бебієві Макру, вочевидь, шанувальникові знаменитого дослідника природи; фігурує він, звісно, й у листах, де мова про виверження Везувію (VI, 16 і 20). У канві епістолярної розповіді, подекуди інформативної (перелік і зміст його книг), засвічуються, наче кадрами з кінострічки, ті життєві моменти, в яких бачимо «людину гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості», — живу постать того, хто «серед міського гаму й клопітних трудів виборював для себе час» (III, 5); виборював з нечуваною наполегливістю: кожною його крихтою дорожив так, як дорожить нею той, хто на біговій доріжці короткої дистанції (недарма «життєпис» латиною — «curriculum vitae», колісниця життя, а життя — таки коротка дистанція); дорожив… навіть за обіднім столом (обідали, слухаючи якийсь текст): «Пам'ятаю, хтось із гостей перервав читця, коли той схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А