Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

— Але ж не просто зараз.

— Ні, ліпше зараз.

Запитавши, чи можна позичити рушник, я склала його бандажем поміж стегон. Потім натягла на себе просякнутий потом одяг. Ірвін запропонував підкинути мене додому, але я не уявляла, як він повезе мене в клініку, тому пошукала в сумочці адресу Джоан. Ірвін знав, де це, і пішов надвір гріти авто. Я була надто перелякана, аби казати, що досі стікаю кров’ю. Сподівалася, що за хвилину воно припиниться.

Але поки Ірвін віз мене вздовж безлюдних засніжених тротуарів, я відчувала, як рідке тепло просочується крізь рушникову дамбу, й спідницю, й автомобільне сидіння.

Коли Ірвін притишив хід і ми поволі просувалися від будинку до будинку, я міркувала, як же вдало все склалось: я позбулася цноти не вдома і не в коледжі, де приховати такі наслідки було б неможливо.

Джоан відчинила двері з виразом радісного здивування. Ірвін поцілував мою руку і попросив Джоан усіляко про мене дбати.

Я зачинила двері й сперлася об них спиною, відчуваючи, як стрімко й видовищно кров відливає від обличчя.

— Естер, що таке? Що з тобою сталося?

Мені було цікаво, коли Джоан помітить кров, що стікає по обох моїх ногах і липко просочується в чорні лаковані туфлі. Подумала, що, якби я зараз помирала від кульового поранення, Джоан усе одно тупо дивилася б на мене чорними очицями та чекала б, коли я нарешті запитаю, чи не пригостить вона мене кавою й сендвічем.

— Медсестра вдома?

— Ні, вона чергує в «Каплані»…

— Добре, — я гірко скривилася, коли нова порція крові проклала собі шлях крізь остаточно просякнутий рушник і вирушила в тяжку путь до туфель. — Тобто… погано.

— У тебе якийсь дивний вигляд, — сказала Джоан.

— Ліпше виклич лікаря.

— Навіщо?

— Швидше.

— Але…

Вона досі нічого не помітила.

Я нахилилась і, тихо крекнувши, зняла одну з потрісканих від снігу блумінґдейлзівських туфель. Піднесла туфлю перед її банькаті очі-камінці, нахилила й спостерігала, як Джоан реагує на струмінь крові, що лився на бежевий килим.

— Господи! Що це?

— У мене кровотеча.

Джоан напівповела-напівпотягнула мене до дивана й змусила лягти. Тоді підклала під закривавлені ноги кілька подушок. Потім підвелася й суворо запитала:

— Що то був за чоловік?

На якусь божевільну мить мені уявилося, що Джоан відмовиться викликати лікаря, доки я не зізнаюся в усіх подробицях про вечір з Ірвіном, а після моїх зізнань усе одно відмовлятиметься, щоб мене покарати. Але потім допетрала, що вона беззастережно повірить кожній моїй відповіді, що мого потрапляння в ліжко до Ірвіна ніяк не зрозуміє, а його поява не могла отруїти радості Джоан від мого приїзду.

— Ой, неважливо, — сказала я, ліниво відмахнувшись.

Один удар серця — і кров знову потекла з мене, і я перелякано напружила м’язи живота.

— Неси рушник.

Джоан вийшла і майже миттєво повернулася зі стосом рушників і простирадл. Ніби вправна медсестра, вона зняла з мене просякнутий кров’ю одяг, глибоко вдихнула, наближаючись до по-королівському багряного рушника, і приклала новий. Я лежала й намагалася змусити серце битися повільніше, адже кожен удар випорскував із мене кров.

Я пригадала доглибно тривожний курс із вікторіанського роману, де жінки — бліді, безсилі, шляхетні — весь час помирали в калюжах крові після важких пологів. Можливо, Ірвін якось страшно, незбагненно мені нашкодив, і насправді я, лежачи на дивані в Джоан, повільно помирала.

Джоан підтягнула пуф до телефона й узялася набирати всіх кембриджських лікарів, яких знайшла в довіднику. Перший не відповів. Другому Джоан почала пояснювати, що зі мною, але він перервав її, сказавши «ясно», і поклав слухавку.

— Що таке?

— Він виїздить на термінові виклики тільки до постійних пацієнтів. Сьогодні неділя.

Я спробувала підняти руку й глянути на годинник, але рука лежала каменем, не в змозі ворухнутися. Неділя, райський день для лікарів! Лікарі в гольф-клубі, лікарі на пляжі, лікарі з коханками, лікарі з дружинами, лікарі в церквах, лікарі на яхтах, лікарі всюди самовіддано живуть людським життям, не лікарським.

— Господи Боже, — сказала я. — Поясни їм, що в мене невідкладний випадок.

За третім номером теж не відповіли, а четвертий поклав слухавку, щойно Джоан згадала про місячне. Джоан заплакала.

— Джоан, послухай, — старанно вимовила я. — Подзвони в місцеву лікарню. Скажи, що це невідкладно. Вони зобов’язані мене прийняти.

Це трохи розрадило Джоан, і вона зателефонувала вп’яте. У швидкій їй пояснили, що черговий лікар огляне мене, якщо я приїду до приймального відділення. Тоді Джоан викликала таксі.

Вона наполягла на тому, щоб мене супроводжувати. Я відчайдушно хапалася за товщу свіжих рушників між ніг, коли водій під враженням від названої адреси зрізав кути, газував на тьмяних досвітніх вулицях і, довізши нас до дверей лікарні, загальмував зі страшним вереском.

Я лишила Джоан розраховуватися з водієм і побігла в порожню сліпучо-світлу кімнату. З-за ширми прожогом вискочила медсестра. Я спромоглася двома словами пояснити їй правду про свій стан, перш ніж Джоан увійшла у відділення, блимаючи очима, наче короткозора сова.

До нас вийшов черговий лікар, і з допомогою медсестри я залізла на оглядовий стіл. Медсестра щось прошепотіла лікареві, той кивнув і почав розбирати скривавлені рушники. Я відчувала, як його пальці промацують мене, а Джоан стояла поряд, по-солдатськи струнко, і тримала мене за руку — не знаю, задля свого спокою чи мого.

— Ай! — я здригнулася від особливо болісного дотику.

Лікар присвиснув.

— Ви така одна на мільйон.

— Тобто?

— Раз на мільйон буває так, як оце у вас.

Лікар тихо, по-приятельськи заговорив до медсестри, і та, поспішивши до бічного столу, принесла марлю й сріблясті інструменти. Лікар нахилився й сказав:

— Бачу, де в нас тут головне джерело проблеми.

— Але ж ви можете все виправити?

Лікар засміявся:

— Ой, виправити можу, без питань.

Мене розбудив тихий стукіт у двері. Глупої ночі в клініці було тихо, мов на кладовищі. Я гадки не мала, хто міг досі не спати.

— Прошу, — я ввімкнула нічник.

Двері відчинились, і крізь шпарину зазирнула скуйовджена темноволоса голова доктора Квінн. Я дивилася на неї здивовано: хоч і знала, хто вона, і кивала при кожній зустрічі в коридорі, ми з нею ніколи не розмовляли.

Аж от вона казала мені:

— Міс Ґрінвуд, можна до вас на хвилинку?

Я кивнула.

Доктор Квінн переступила поріг і тихо причинила за собою двері. Вона була вбрана в один зі своїх бездоганних темно-синіх костюмів і білосніжну блузу з трикутним вирізом.

— Міс Ґрінвуд, пробачте, що турбую о такій порі, але, гадаю, ви можете допомогти нам із Джоан.

Спершу я подумала, що доктор Квінн прийшла звинувачувати мене в поверненні Джоан у клініку. Я досі не розуміла, як багато Джоан знала про справжню причину нашої поїздки в невідкладне відділення, проте кілька днів по тому вона повернулася в «Белсайз», зберігши право коли завгодно їздити в місто.

— Зроблю все можливе, — відповіла я доктору Квінн.

Доктор Квінн сіла на край мого ліжка, смертельно засмучена.

— Ми намагаємося знайти Джоан. Подумали, може, ви підкажете, де вона.

Раптом мені закортіло не мати із Джоан нічого спільного.

— Не знаю, — холодно відповіла я. — А що, вона не в себе?

Комендантська година в «Белсайзі» пробила вже давно.

— Ні, сьогодні Джоан дістала дозвіл поїхати в місто й подивитися кіно, але досі не повернулась.

— Звісно, вона скоро повернеться. Певно, щось її затримало.

Але я гадки не мала, що могло затримати Джоан у Бостоні о такій порі.

Доктор Квінн