Читати книгу - "Замирення"

13. КЕРМАНИЧ

Половина муру вибухнула, і тисяча очей уп’ялася в Керманича, який простягся під навалою пилу й сміття. Голова у нього просто розпухала й розколювалася, бік і ліву ногу шпигонуло болем, але він примушував себе лежати. «Просто удає мерця, щоб дожити до кінця». Фраза з книги про монстрів, яку батько читав йому, коли Керманич був іще малям. Давно забуті рядки виринули з пам’яті, наче спалах у небо. Це звучало у нього в мозку, аж калатало. «Просто удає мерця, щоб дожити до кінця». Цегляний пил уже осідав, але ці очі досі жахали й чавили його. Навіть у хрускоті скла — виринув звук — був жах, це звучало біля його вуха, а потім тягар змістився йому до ніг. Він боровся з імпульсивним бажанням розплющити очі, бо ж удавав мерця, щоб дожити до кінця. Десь праворуч він випустив ножа, і різьблена дерев’яна фігурка батькової роботи випорснула з кишені. Навіть простягшись долі, він намагався намацати свій талісман — тремтливою рукою, рефлексивно. Він тремтів, здригався, вібрації істоти, яка рухалася до нього, відлунювали у нього в тілі болем, тріщинами в колотих його кістках… сяйво, яке намагалося втекти, його частка, самотня, що прагнула вирватися на волю. Просто удавай мерця. Щоб дожити до кінця.

Хрускіт скла, скляне хрупання, однак джерело цього звуку там, за стіною, воно просувається досередини, привертаючи його увагу. Чобіт? Черевик? Ні. Пазурі? Ратиці? Вії? Джгутики? Плавунці? Притлумив тремтіння. Чи може він дотягтися до ножа? Ні. Якби він міг дотягтися вчасно до ножа, якби його ніж бодай якось йому допоміг, усе було б інакше — але ні, не інакше, завжди було б таким. Порушення межі, але де тут межа? Усе це рухалося так повільно, наче мандрівка, яка щось означала, а тепер так стрімливо помчала. Занадто стрімливо. Наче подих, який ставав світлом, ішов від туману до проміння, вихоплюючись до обрію, але не забираючи його з собою. По той бік напівзруйнованого муру — щось нове? Старе? Але це не помилка. Чи лишилося в ньому щось таке, що він упізнав би у своєму сурогаті? Бо він упізнав його очі.

Якась частина цієї істоти огорнула його, тримала там, на долівці, а він волав. У голові наче запаморочилося, щільне, впритул, затемнення, яке виштовхувало його власні наміри. Нишпорило в нього у свідомості, змушуючи обернутися до самого себе обличчям, побачити те, що там залишив Лоурі, — жасні, безпросвітні речі, та як його мати мала допомагати Лоурі. «Перевір сидіння — чи не загубилися там дрібняки», — казав дідусь Джек, чи не казав? Важкі обриси пістолета у нього в руках, пожадливий погляд дідуся Джека, і навіть такі дрібничкові дитячі спогади здавалися туманними, наче дим, що кучерявиться з кінчика сигарети того, хто стояв там, у тіні, в далекому кінці довгої темної кімнати.

Ці тисячі очей вдивлялися в нього, зчитуючи його у безкрайому просторі космосу, от наче біологиня існувала водночас напівдорозі до Всесвіту. Відчуття бути побаченим, а потім полегшення і сильне розчарування, що, стикаючись, виштовхували його. Відкинули його геть.

Почувся звук, неначе тягар звалився з неба, занурюючись у хвилі, і ця жахлива вага чавлення стала легшати, а неймовірні муки та біль у кістках одступили, і тепер він сам був просто брудною, жалюгідною фігурою, яка ридала на підлозі зруйнованого маяка. Промовляючи такі слова, як додаткове ушкодження, і стримування, і контратаки, що вибухали, ніби стародавні заклинання, як чари, що спрацьовували в інших краях, за тридев’ять земель, але не тут. Він знову контролював себе, але цей контроль був зайвим. Скульптури батькового різця, що стояли на задньому подвір’ї, були підказками, одна за одною. Шахи, які переміщувалися між ними обома, у ті останні дні, аж доки батько й помер. Вага шматка, затиснутого між його пальцями, і порожнє повітря, коли пальці розпружувалися.

А тоді — мовчання. Відсутність, у якій сяйво взяло реванш, знову перебрало на себе обов’язки стежити, обертаючись навколо нього з більшою вимогою довіритись і розкритися, наче на сповіді, бажаючи порівнятися з ними, достеменно як левіафани з його сновидінь. Може, воно не знало, що воно захищає, чим воно живе.

Тільки він знав, що ніколи цього не забуде.

Пізніше, набагато пізніше — знайомі кроки, і знайомий голос — Ґрейс, що простягнула йому руку.

— Ходити можеш?

Чи може він ходити? Він почувався дідуганом, якого збили з ніг ударом невидимого кулака. Він був провалився до глибокої, темної, вузької щілини, а зараз доведеться з неї виповзати.

— Так, можу.

Ґрейс вручила йому ту саму різьблену фігурку батькової роботи, він узяв.

— Вертаймося-но вниз.

У стіні першого поверху зяяла величезна діра.

Ніч пантрувала крізь неї. Але маяк вистояв.

— Так, униз.

Там він буде в безпеці.

Там він не буде в безпеці.

Керманич лежав там, унизу, на першому поверсі, вистягшись на ковдрі, дивлячись у пофарбовану стелю, всю в плямах від свічкового проміння. Усе здавалося далеким. Таке надмірне психічне відчуття далекості від Землі, якого астрономи, можливо, й не знають, якого в астрономів ніколи й не буде, — а ці вчені свідомо можуть проаналізувати за складниками навіть пляму або часточку, що мала би бути зіркою, навколо якої всім слід обертатися. Важко дихаючи, він спробував викликати у пам’яті ще один уривок зі сторінок звіту Вітбі, де автор майже поетично змальовував: «Нуль-зону створив організм, залишений дуже розвинутою і страшенно давньою цивілізацією, а тому чужою для нас та нашого власного наміру, для нашої мети й наших мислительних процесів, — цивілізацією, яка давно випередила нас, випередила всіх».

Він також дивувався й прагнув знати, бо його вразило вторгнення біологині… чи було якесь свідчення того, що він колись сидів на задньому сидінні машини свого дідуся… чи знайдете ви десь у Центрі чорно-білі світлини, зняті з далекого кінця вулиці, крізь вітрове скло автомобіля або фургона. Інвестиції. Позбавлення прав. Початок усього цього. Йому снилися скелі, та левіафани, та падіння у море. А що сталося б, якби ці левіафани були там, знову ж таки, у Центрі? Туманні форми — лише обриси споминів, яких він не міг цілком пригадати, заховані тими, яких не треба пригадувати, бо їх ніколи не було. Стрибай, промовив голос, і він стрибнув. Два змарновані дні у Центрі, доки він дістався Південного Округу, і тільки слово його матері про те, що він параноїк… Але це було таким тягарем, таким виснаженням для аналізу, — нібито і Південний Округ, і Нуль-зона заразом