Читати книгу - "Замирення"

— Знаєш, Соле, — промовила Сьюзен, — у тебе справді не дуже здоровий вигляд. Ти заслаб, і тобі треба відпочити. Ти захворів, ти хочеш покласти ту таку тяжку сокиру. Вона здається такою тяжкою, і її так важко тримати, і ти так хочеш покласти цю сокиру, глибоко вдихнути й розслабитися, і повернутися спиною, і піти спати, піти спати…

Відчуття млявості, сонливості почало плести тенета довкруж Сола. Він запанікував, ступив крок назад, замахнувся сокирою над головою і, коли Генрі витягнув руки, захищаючи себе, жбурнув сокиру, яка увігналася лезом у долівку. Цей удар аж струсонув йому руки, аж зап’ястя затремтіли.

— Забирайтеся геть! Зараз. Ви всі! Геть з маяка! Геть з моєї голови! У мороці, який є мушлею золотою, розчахнеться, відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі.

Знову запала довга павза, а незнайомка немовби стала ще вищою та все більше випростувалася, і ще серйозніше дивилася на нього, наче тепер він заполонив усю її увагу. Від її холодності, від її непорушного спокою у Сола мороз поза плечима пройшов.

— Ми вивчаємо дещо унікальне, Соле, — нарешті озвався Генрі. — Тому, можливо, ти пробачиш нам наше прагнення, нашу потребу в тому, що нам треба досягти висот…

— Просто забирайтеся звідціля до дідька, — сказав Сол і висмикнув сокиру, хоча це коштувало йому чималих зусиль. Він підняв сокиру високо за ручку над головою, бо в такому тісному оточенні марно було б поводитись інакше. Наразі він відчував такий жах, що вони не вшиються звідси, що він не зможе їх примусити забратися звідціля до дідька. Доки у нього в голові палає тисяча маяків…

Але Генрі лише стенув плечима, кажучи:

— Справа хазяйська.

Непохитний, хоча відчував слабкість, Сол порушив тишу, залишену ними як пастку:

— Ви тут покінчили. Напущу поліцію, якщо ще раз вас тут зобачу. — Цікаво, що ці слова, які зірвалися в нього з уст, означали саме те, що означали, але він одразу замислився, чи сам вважає їх за правду.

— Але ж буде такий чудовий ранок, — сказала Сьюзен, і ці слова наче ножем його вразили, своїм сарказмом.

Генрі майже втиснувся у стіну, коли Сол пройшов повз нього, начебто той був зроблений з найтендітнішого кришталю. Незнайомка обдарувала його загадковою посмішкою, ще не почавши спускатися гвинтовими сходами, — дуже зубатою посмішкою.

Потім вони зникли, спускаючись східцями.

Допевнившись, що вони не повернуться, Сол нахилився увімкнути об’єктив. Потрібен якийсь час, щоб той нагрівся, і тоді доведеться здійснити цілу низку контрольних випробувань, щоб гарантувати, що Генрі з його поплічницями не змінили напрямку головних світлових поверхонь у прожекторі. За цей час, досі тримаючи сокиру, він вирішив спуститися вниз, щоб переконатися, чи ця дивна трійця непроханих гостей не затрималася десь дорогою.

Дійшовши до останньої сходинки, він не виявив жодних ознак їхньої присутності. Відчинивши парадні двері, він очікував, що вони пройдуть до маяка чи сядуть у машину. Але навіть коли він увімкнув світло над газоном, не виявив ні їх, ні транспорту. Але ж часу минуло так мало. Хіба вони пробігли частину свого шляху та зникли у похмурій мряці пляжу? Або розсіялись у гущавині модрин, заховалися там, у мочарах, і одмінилися на такі ж тіні, як там?

Потім він почув слабеньке чахкання моторного човна на хвилях. Човна, який точно працює без вогнів. Тепер єдиним світлом, окрім проміння від місяця й зірок, була червона мерехтлива цятка, що досі пульсувала на острові.

Але коли він повернувся до парадних дверей, на нього там чекала якась тінь.

Генрі.

— Не хвилюйся, це лише я, — сказав Генрі. — Інші двоє пішли.

Сол зітхнув, спершись на сокиру.

— Чом би вам просто не забратися звідціля, Генрі? Чом би вам просто не перестати висіти у мене на шиї? — Але він відчув полегшення, що тут немає Сьюзен і та незнайомка не маячить десь за спиною.

— Висіти на шиї? Та я ж просто подарунок, Соле. Бо я розумію. Я знаю, що відбувається.

— Я вже казав тобі: не розумію, про що ти.

— Соле, це я пробив дірку в лінзі, а Сьюзен поряд не було. Це тільки я.

Сол ледь не розреготався.

— і тому я маю вас слухати? Тому, що ти понівечив мій маяк?

— Я зробив це, бо знав: там має бути ще дещо. Бо там було ще одне місце, але його жодний пристрій з мого обладнання не зареєстрував… нічого.

— То й що? — Чи не означає це, що ця спроба знайти дивні речі ненадійними інструментами — гра, приречена на програш?

— Соле, чому тоді ти маєш вигляд такого одержимого привидами, якщо це місце теж не одержиме? Ти знаєш, я теж знаю. Навіть якщо ніхто інший не вірить.

— Генрі… — Чи має він удатися до пояснень, що віра у Бога не означає автоматично віри в духів?

— Тобі не треба нічого казати. Але я знаю правду — і я її вистежу. Я її знайду.

Таке нетерпляче бажання Генрі, його віра, з якою він теревенив, шокували Сола. Було схоже на те, що Генрі скинув личину, оголив свою душу, і під цією оболонкою Сол виявив одну з найпаршивіших овець свого стада, найнебезпечнішого парафіянина, відколи він проповідував на півночі. Обранців, яких аж ніяк не відрадити, це той бік «спіритичних сеансів» їхньої маленької бригади. Послідовника Сол не хотів.

— Я так і не розумію, про що це ти. — Він остерігався, тому що не хотів бути втягнутим у це, тому що так зле почувався. Тому що ті кілька химерних снів рябої кобили нічого нового не додавали до балачок Генрі, хоча той гадав інакше.

Генрі не звернув на нього уваги, мовлячи:

— Сьюзен вважає каталізатором те, що вони принесли з собою. Але це не так, навіть якщо я не зможу сказати тобі, яка комбінація кроків чи процесів вивела нас до цього пункту. Та все ж таки це сталося. Після того, як ми змарнували стільки часу на пошуки у стількох місцях і виявили так мало, аби показати.

Всупереч тверезому глузду, оскільки в його очах Генрі дедалі більше й більше здавався жертвою, Сол сказав:

— Вам треба допомоги? То розкажіть, що відбувається, і, певне, я зможу вам помогти. Скажи мені, хто та жінка.

— Забудь, що ти бачив її. Соле. Більше ти її не побачиш. Вона не дбає ані про надприродний світ, ані про те, щоб дізнатися правду — це так.

І тоді Генрі всміхнувся та й пішов геть,