Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Тож хай вам щастить, — мовив Ебенезер, залишаючи його, — і хай ваш син буде дужим хлопцем. Я більш сюди не повернуся: маю намір присвятити весь ранок купівлі записника, який знадобиться мені у подорожі. Можливо, побачимося ще на поштовій станції.

— Тож гарного дня, сер, — сказав Бертран, — і прощавайте!

Хоч би як дратував Ебенезера наклеп його облудних приятелів, але щойно він вийшов за двері, як усе це миттю вилетіло з його голови. День видався напрочуд чудовим, а настрій його був надто піднесений, щоб гаяти час у міркуваннях над якоюсь там простою заздрістю. «Залишмо дрібні думки дріб'язковим умам», — сказав він собі та й поставив на цьому крапку.

Значно важливішою йому видавалась справа, що чекала на нього попереду. Йому потрібно було вибрати та придбати нотатник. Той чудовий троп попереднього дня, який йому так кортіло записати, щоб зберегти для прийдешніх поколінь, вислизнув із пам'яті, і скільки ще інших, йому подібних за роки, які минули, промайнули в його голові, не затримавшись, немов гарненькі жінки, і навіки зникли? Цього більше не має трапитися. Нехай якісь там віршомази та випадкові перодряпи вдають із себе безтурботну плідність, яка зі зневагою спозирає на нотатки та пересічні записники: зрілий і відданий справі митець ліпше знає, що до чого, і дбайливо підбирає кожну коштовність, що їх він черпає з рудоносної матінки-жили своєї фантазії, щоб потім у вільні години відокремити справжні діаманти від менш цінних камінців.

Він попростував до закладу під назвою «Знак крука», що був розташований на Патерностер-роу та належав такому собі Бенджаміну Бреґґу — друкарю, книгарю і торговцю канцелярським приладдям, постійними клієнтами якого були він і його приятелі. Крамниця була тим місцем, куди стікались усі плітки літературного середовища. Сам Бреґґ, уїдливий, маленький на зріст чоловічок років сорока з блискучими очима й улесливим медовим голоском, про якого ходили чутки, що він содоміт, знав майже всіх, хто в цьому місті був не без претензій на літературний талант, і хоча сам він був лише звичайнісіньким торговцем, його ласки багато хто намагався запопасти. Ебенезер у цьому місці, відколи декілька років тому його познайомили з власником закладу та його клієнтами, кожного разу почувався ніяково. Він завжди, аж до самого вчорашнього дня, тримався двох поглядів на власний талант, як, власне, і на все інше — з одного боку, упевнений у тому (бо ж скільки їх було, цих вибухів поетичного натхнення, що аж волосся дибки вставало!), що Господь благословив його найбільшим даром від часів сліпого Джона Мільтона і що його самою долею покликано самотужки вхопити всеньке письменство за плюндри та поставити його догори дриґом на перуку; а, з другого боку, однаково був упевнений і в протилежному (бо скільки ж їх було, тих нападів розпуки, пустих годин без музи та випадків суцільного заціпеніння!), що був він позбавлений бодай найменшого таланту, не кажучи вже про геніальність; покірний, спантеличений, недоумкуватий позер, як немало інших, — і ті відвідини Бреґґа, коли його завсідники за пів миті доводили Ебенезера до стану атаксії, так що він був ледве здатен пробурмотіти бодай що-небудь у відповідь, завжди переконували його в останньому, хоча за інших обставин він легко міг би витлумачити їхню спритність і дотепність собі на користь. Так чи інак, він мав звичку приховувати свою невпевненість під маскою сором’язливості, і Бреґґ взагалі ледве коли-небудь звертав на нього увагу.

Тож на його превелике задоволення, коли цього разу він ступив до закладу й обережно попрохав одного крамарчука показати йому декілька записників, Бреґґ, залишивши невеличкого на зріст покупця без перуки, із яким він натоді перемовлявся, відіслав підмайстра, щоб обслужити його особисто.

— Дорогий містере Кук! — вигукнув він. — Ви маєте прийняти мої привітання з приводу відзнаки, якою вас було вшановано!

— Що? А, ну, так, звичайно, — Ебенезер сором'язливо всміхнувся. — Але як ви так швидко про це довідалися?

— Так швидко? — защебетав Бреґґ. — Таж у всьому Лондоні тільки й мови про те! Я ще вчора ввечері почув про це від Бена Олівера, а сьогодні мені вже й інші сказали. Лауреат Меріленду! Скажіть мені, — і на обличчі його можна було прочитати непідробну зацікавленість, — це лорд Балтимор вас призначив, чи, як то дехто каже, сам король? Бен Олівер заявив, що це зробив лорд Балтимор, і заприсягся, що став би квакером, аби Вільям Пенн з Пенсильванії зробив для нього те саме!

— Це лорд Балтимор удостоїв мене такої честі, — прохолодно відповів Ебенезер, — і хоча він і католик, але дуже чемна людина й такий самий джентльмен, як і інші, кого мені доводилося зустрічати, і має дивовижно чутливе вухо до поезії.

— Авжеж, я певен у цьому, — погодився Бреґґ, — хоча ніколи й не зустрічався з цим добродієм. Але послухайте, пане, як йому вдалося познайомитися з вашою творчістю? Нам усім кортить прочитати що-небудь з вашого доробку, але, попри мої старання, я так і не спромігся знайти бодай одного друкованого вірша, і кого б не питав, ніхто не чув бодай рядка вашої поезії. Бігме, маю визнати, що ми ледве здогадувалися, що ви взагалі щось пишете.

— Чоловік може любити свій дім, але ж йому не обов'язково гарцювати на гребні даху, — вирік Ебенезер, — і чоловік не стає меншим поетом від того, що не декламує свої творіння в кожному шинку чи не друкує їх, щоб торгувати ними, мов смаженими каштанами на Лондонському мосту.

— Влучно сказано! — пирхнув Бреґґ, ляснувши в долоні й аж підстрибнувши. — Далебі, дотепно! У «Медальйоні» за кожним столиком це будуть повторювати тижнів зо два! Дідько, це було майстерно! — Він приклався носовою хустинкою до очей. — Чи не скажете ви мені, містере Кук, якщо це, звісно, не надмірна допитливість з мого боку, лорд Балтимор виказав вам цю честь у вигляді рекомендаційного листа до короля Вільяма, щоб потім це затвердив губернатор Меріленду, чи Балтимор досі має владу особисто створювати посади та призначати на них людей? Тут з цього приводу вчора ввечері постала суперечка.

— Що ж, суперечка — була то й була, не маю жодних сумнівів, — сказав Ебенезер. — Такий вже в мене талан, що я не був при тому присутній. Але чи не хочете ви цим сказати, що лорд Балтимор перейшов межі своїх повноважень і здійснив вчинок, на який не мав жодного права?